Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

— Я вже сохну, як обдерте дерево навесні, — сказала вона. — Це проклін Джасіна Дадзе.

І вона справді почала сохнути, бо серце її в’ялив страх. Ті, хто вірить у прокляття, й справді вмирають від проклять. Сукет Сінх теж злякався, бо він любив Атхіру дужче за власне життя.

Минуло два місяці, і Атхірин брат знову з’явився біля табору та почав гукати:

— А, бач! Ти вже сохнеш! Вернись!

— Я вернуся, — відказала Атхіра.

— Скажи краще — ми вернемось, — озвався Сукет Сінх.

— А коли? — спитав Атхірин брат.

— Колись ізранку до світанку, — відповів Сукет Сінх і подався просити в сахіб-бахадура полковника відпустки на тиждень.

— Я сохну, як обдерте дерево навесні, — квилила Атхіра.

— Скоро тобі полегшає, — сказав їй Сукет Сінх, а тоді відкрив, що в нього на думці, і обоє разом засміялись, бо вони любили одне одного. Тоді Атхірі справді полегшало.

Вони вибрались удвох — зразу поїздом, третім класом, згідно з правилами для солдатів, а даті, в підгір’я — гарбою, а ще далі, в гори — пішки. Атхіра вдихала сосновий запах рідних своїх гір, вологих Гімалаїв.

— А добре бути живому, — сказала вона.

— Еге, — погодився Сукет Сінх. — А де дорога на Кодру і де лісникова оселя?..

— Я за неї сорок рупій віддав дванадцять років тому, — сказав йому лісник, подаючи рушницю.

— Ось тобі двадцять, — відказав Сукет Сінх. — Тільки дай мені найкращих куль.

— А таки добре бути живому, — мовила Атхіра сумно, вдихаючи запах опалої глиці; і стали вони ждати, поки на Кодру й Донга-Па впаде ніч.

На прискалку вище хатини Маду склав сухі дрова, щоб завтра випалити вугілля.

— Чемно вчинив Маду, що позбавив нас хоч цієї мороки, — сказав Сукет Сінх, вилізши на стос дров, що мав дванадцять футів удовж і вшир та чотири фути заввишки, — Заждімо, поки місяць зійде.

Коли зійшов місяць, Атхіра стала на дровах навколішки.

— Якби це хоч солдатський снайдер, — мовив Сукет Сінх із жалем, прицілюючись уздовж ствола скрученої дротом лісникової рушниці.

— Швидше, — сказала Атхіра. І Сукет Сінх упорався швидко. А тоді підпалив стос з усіх чотирьох рогів, виліз на нього сам і знову зарядив рушницю.

Між колодами, накладеними поверх тоншого гілля, вже визирали язички полум’я.

— І чом нас у полку не вчили натискати курок ногою! — похмуро сказав Сукет Сінх до місяця. То були останні слова сіпая Сукета Сінха на цьому світі.

А зранку, на світанку до того похоронного вогнища прийшов Маду і аж закричав з великої досади, а тоді побіг кликати поліцая, що об’їздив свою округу.

— Той низькородний завдав мені збитку на цілих чотири рупії! — пробелькотів захеканий вугляр. — Та ще й жінку мою вбив. І зоставив листа, а я не вмію прочитати. Прив’язав до гілки на сосні.

Твердим, рівним письмом, якого навчають у полкових школах, сіпай Сукет Сінх написав:

«Нехай нас спалять разом, коли що залишиться, бо ми проказали потрібні молитви. І ще ми прокляли Маду й Атхіриного брата Малака, бо вони обидва лихі люди. Перекажіть моє шанування сахіб-бахадурові полковникові».

Поліцай довго, зчудовано дивився на шлюбне ложе з червоного жару й білого попелу, де лежав тьмяно-чорний ствол з лісникової рушниці. В задумі він ударив острогою по недогорілій колоді, і з неї, затріщавши, злетів рій іскор.

— Дивовижні люди… — мовив поліцай.

«Ф’ю-ф’ю-ф’ю», — озвались посвистом вогники.

Поліцай записав до журналу самі сухі факти, бо панджабський уряд не полюблює романтики.

— А хто ж мені верне чотири рупії? — спитав Маду.

Густа, волога спека, що ніби ковдрою вкривала лице землі, відразу вбивала всяку надію заснути. Спеці помагали ще й цикади, а цикадам — шакаляче виття. Несила було сидіти тихо в темному, порожньому лункому домі й слухати, як панкха [58] Панкха — велике підвішене віяло. молотить мертве повітря. Отож годині о десятій я поставив свою палицю на землі посеред садка, щоб побачити, в який бік вона впаде. Вона показала просто на осяяну місяцем дорогу до Міста Страшної Ночі. Упавши, палиця сполохала зайця. Він вискочив з нори й чкурнув до занедбаного магометанського кладовища, де, безжально оголені липневими дощами, перламутрово біліли на поритій дощовими потоками землі черепи без щелеп та маслакуваті гомілки. Розпечене повітря й важка земля навіть мерців вигнали нагору шукати прохолоди. Заєць пострибав далі, цікаво понюхав закурений черепок із світильника і зник у тіні тамарискового гайка.