Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Доброго дня, міс Таґґарт! — щасливо промовив він. — Яка радість бачити, що ви не надто сильно поранилися.

Вона схилила голову в мовчазному привітанні — то був знак визнання втрати й минулого болю, зіпсованого вечора й охопленого відчаєм обличчя Едді Віллерса, який повідомив їй про зникнення цього чоловіка.

«Сильно поранилася? — подумала Даґні. — Так, я сильно поранилась, але не під час аварії літака, а того вечора, в порожньому офісі…»

Уголос вона запитала:

— Що ви тут робите? Заради чого ви зрадили мене у найтяжчий момент?

Він усміхнувся, вказуючи на кам’яну конструкцію, а далі — додолу, на кам’янистий схил з рівчаком водогінної магістралі, протилежний край якого зникав у підліску.

— Я надаю комунальні послуги, — відповів він. — Дбаю про водогін, лінії електропередач і телефон.

— Сам дбаєте?

— Раніше сам, але за останній рік ми так розрослися, що мені довелось найняти ще трьох чоловіків.

— Яких чоловіків? Звідки?

— Один з них — професор економіки, який не міг знайти собі роботи у зовнішньому світі, бо навчав студентів, що людина не може споживати більше, ніж вона виробляє; інший — професор історії, який не міг знайти роботи, бо навчав, що мешканці міських нетрів — це не ті люди, які створили цю країну; а третій — професор психології, який не міг знайти роботи, бо навчав, що людям властиво мислити.

— Вони працюють у вас сантехніками і монтерами?

— Ви здивувались би, побачивши, як добре вони дають собі з цим раду.

— А на кого вони покинули наші університети?

— На тих, хто в тих університетах зараз бажаний, — засміявся він. — Скільки часу минуло відтоді, як я вас зрадив, міс Таґґарт? Це сталося неповних три роки тому, правда? Я відмовився будувати для вас «Лінію Джона Ґолта». І що зараз із тією лінією? Натомість мої лінії за той час розрослися — починаючи від кількох кілометрів Малліґана, які тут були ще до мене, і до сотень кілометрів труб і дротів, все це — на просторах долини.

МакНамара зауважив на її обличчі мимовільний затятий вираз — визнання з боку компетентної людини. Він усміхнувся, дивлячись на свого компаньйона, і м’яко мовив:

— Знаєте, міс Таґґарт, коли йдеться про «Лінію Джона Ґолта», то, можливо, це саме я зробив усе для неї, а ви її зрадили.

Вона поглянула на Ґолта. Той дивився просто на неї, але вираз ні про що Даґні не говорив.

Поки вони їхали вздовж берега озера, вона запитала:

— Ви свідомо обрали цей маршрут, правда? Ви показуєте мені всіх тих, кого… — вона замовкла, раптово втративши охоту промовляти ці слова. Та все ж продовжила:

— …кого я втратила?

— Я показую вам усіх, кого я від вас забрав, — впевнено відповів Ґолт.

Ось чим пояснюється, подумала вона, провина на його обличчі: він угадав і озвучив слова, якими вона не хотіла його вразити, він відкинув її добру волю, оскільки та не ґрунтувалася на його цінностях, і з гордовитою певністю власної правоти він похизувався тим, у чому вона щойно ледь його не обвинуватила.

Попереду вона побачила дерев’яний пірс, що врізався у плесо. На залитих сонячним світлом дошках лежала молода жінка, не зводячи очей із цілої шереги вудок. Жінка підвела голову на гул машини, а потім різким рухом зірвалася на ноги — навіть занадто різко — і кинулася до дороги. Вона була вбрана в широкі штани, підкочені вище колін, мала темне скуйовджене волосся і великі очі. Ґолт помахав їй рукою.

— Привіт, Джоне! Коли ти повернувся? — крикнула жінка.

— Сьогодні вранці, — відповів він, усміхаючись і не зупиняючи машини.

Даґні обернулась і встигла зауважити погляд, із яким молода жінка дивилась услід Ґолтові. І хоча цей погляд, сповнений пошанівку, містив у собі й безнадію, спокійно прийняту цією жінкою, Даґні пережила дещо досі незнане: ревнощі.

— Хто це? — запитала вона.

— Наша найкраща рибачка. Постачає рибу на продуктовий ринок Гаммонда.

— А що іще вона робить?

— Ви помітили, що у нас тут кожен робить одночасно кілька справ? Вона письменниця. Письменниця, творів якої у зовнішньому світі ніколи б не опублікували. Вона переконана, що коли людина працює зі словом, то працює і з розумом.

Машина завернула на вузьку дорогу, що видряпувалася крутосхилом серед кущів та сосон. Даґні знала, чого їй слід очікувати, коли побачила саморобний знак, прибитий цвяхами до дерева. Стрілка вказувала напрямок: Шлях Буена Есперанца.

Ніякий то був не шлях, а стіна з кам’яних нашарувань зі складною системою ланцюгів і труб, насосів і клапанів, що вилися вгору вузькими карнизами, мов виноградна лоза, а на самому гребені стримів велетенський дерев’яний знак, гордовиті й нахабні літери якого передавали послання у непрохідні хащі з папороті й соснових гілок, і ці літери були характерніші за самі слова: «Нафта Ваятта».