Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Але який простір ви маєте для руху вперед? Де ваш ринок?

Він вищирився.

— Ринок? Зараз я працюю для вжитку, а не для прибутку — для мого власного вжитку, а не для прибутку мародерів. Тільки ті, хто додають щось до мого життя, а не ті, хто його поглинають, становлять мій ринок. Тільки виробники, а не споживачі можуть становити ринок. Я маю справу з життєдайними людьми, а не з канібалами. Якщо моя нафта вимагає менших зусиль, я прошу менше у людей, яким обмінюю її на необхідні мені речі. З кожним галоном моєї нафти, який вони використовують, я додаю до їхніх життів іще один часовий проміжок. А оскільки це люди одного зі мною типу, вони далі й далі винаходять швидші шляхи для виготовлення власної продукції, тому кожен із них гарантує мені додаткову хвилину, годину чи день, коли я купую у них хліб, одяг, деревину, метал, — він зиркнув на Ґолта, — і додатковий рік із кожним місяцем електрики, яку я споживаю. Ось наш ринок, саме так він для нас працює. Але в зовнішньому світі все працювало інакше. Крізь який водостік виливалися там наші дні, наше життя, наша енергія? У який бездонний колектор, що не має жодного майбутнього? Тут ми торгуємо досягненнями, а не провалами, цінностями, а не потребами. Ми вільні одне від одного, і все ж разом зростаємо. Багатство, Даґні? Чи може бути більше багатство, ніж володіти самим Собою і використовувати це, щоб зростати? Кожна жива істота мусить рости. Ніщо не може залишатися незмінним. Усе мусить або рости, або гинути. Погляньте…

І він вказав на рослину, що пнулася догори, привалена вагою каменя: довге, вузлувате стебло, покручене неприродною боротьбою, зі знеможеними жовтими залишками несформованих листків та єдиним зеленим пагоном, викинутим назустріч сонцю у відчаї останнього, змарнованого, неповноцінного зусилля.

— Ось що вони роблять із нами в тому пеклі. Невже ви хочете, щоб я цьому піддався?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Хочете, щоб піддався він?

— О Боже, ні!

— Тоді не дивуйтеся ні з чого, що побачите в цій долині.

Коли вони рушили далі, Даґні мовчала. Ґолт теж нічого не казав.

На віддаленому схилі, серед густої зелені лісу вона побачила сосну, яка раптом нахилилася, вималювала криву, наче годинникова стрілка, а потім гепнулася додолу і зникла з очей. Було видно, що це зробила людина.

— А хто у вас за лісоруба? — запитала Даґні.

— Тед Нільсен.

Дорога плавно звивалася дедалі ширшими вигинами та м’якими схилами серед чимраз пологіших пагорбів. Даґні побачила коричнево-іржавий пригірок із латками двох квадратів зелені різних відтінків: темна, припорошена зелень картоплі та бліда, зелено-срібна капуста. На невеличкому тракторці їхав чоловік у червоній сорочці, зрізуючи бур’яни.

— І хто цей капустяний магнат? — поцікавилася Даґні.

— Роджер Марш.

Даґні заплющила очі. Вона думала про бур’яни, що ними заросли сходи зачиненої фабрики, про рослини, пророслі крізь лискучі кахлі передньої стіни — десь там, кількасот кілометрів звідси, за горами.

Дорога збігала додолу, на дно долини. Даґні бачила під собою міські дахи і блискучий знак долара на віддалі, з протилежного від них боку. Ґолт зупинив машину навпроти першої будівлі, розташованої на виступі над дахами. Це була цегляна споруда, з димаря якої курився червонястий дим. Даґні відчула шок, побачивши над дверима таку логічну вивіску — «Ливарня Стоктона».

Коли, спираючись на ціпок, вона з залитого сонцем двору ввійшла до вологої понурої будівлі, шок частково перетворився на відчуття чогось давно пережитого, а частково — на ностальгію. Вона ніби опинилася на промисловому Сході, який протягом останніх кількох годин, здавалося, віддалився від неї на кілька століть. Даґні милувалася цим звичним, давнім, улюбленим видовищем: червонаві вали пари, що піднімались угору до сталевих крокв, іскри, що спалахували у сонячних зблисках, які пробивались із невидимих джерел, раптовими язиками полум’я, що вихоплювалось із чорного диму, піщаними формами, наповненими мерехтливим білим металом. Туман затягував стіни будівлі, приховуючи її розміри, — і на якусь мить здалося, що це таки справді велетенська мертва ливарня Стоктона в Колорадо, або «Нільсен Моторс»… або «Сталь Ріардена».

— Привіт, Даґні!

Усміхнене обличчя, яке вималювалося із диму, належало Ендрю Стоктону. Даґні побачила брудну руку, що раптом простягнулася до неї гордовито і впевнено, наче тримала на долоні прозріння, яке вона щойно пережила.