Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Світло з долини падало яскравими плямами на сніг, що досі вкривав землю. Він лежав великими шапками на гранітних виступах і грубих соснових гілках. Але голе гілля беріз уже линуло вгору, наче не сумніваючись, що незабаром вкриється молоденьким листям.

Освітлений прямокутник на схилі гори був вікном кабінету Малліґана. Мідас Малліґан сидів на столом з мапою і вкритими колонками цифр аркушами паперу. Він складав список активів свого банку і розробляв план капіталовкладень. Він відзначав обрані населені пункти: Нью-Йорк, Клівленд, Чикаго… Нью-Йорк, Філадельфія… Нью-Йорк… Нью-Йорк… Нью-Йорк…

Освітлений прямокутник у низині долини був вікном будинку Даннескольда. Кей Ладлоу сиділа перед дзеркалом, задумливо роздивляючись відтінки акторського гриму, розкладені в потертій валізці.

Раґнар Даннескольд лежав на дивані, читаючи Арістотеля: «…оскільки ці істини правдиві для всього сущого, а не для якого окремого виду. І всі люди використовують їх, адже вони існують у реальності як сущі… Тому що принцип, якого повинен дотримуватися кожен, хто має поняття про суще, не є гіпотезою… Тому очевидно, що такий принцип є найбільш безсумнівний. Продовжмо: в чому полягає цей принцип? У тому, що одна і та ж властивість не може водночас і однаковою мірою належати і не належати одному і тому ж суб’єктові рівним чином…»

Освітлений прямокутник серед обробленого поля був вікном бібліотеки судді Наррангасетта. Він сидів за столом, світло лампи падало на сторінки старовинного документа. Він позначив і викреслив суперечливі твердження, що призвели колись до того, що цей документ втратив свою силу. Тепер він писав на його аркушах нове речення: «Конгрес не може ухвалювати законів, що обмежують свободу виробництва та торгівлі…»

Освітлений прямокутник у глибині лісу був вікном хатинки Франциско д’Анконії. Франциско лежав на підлозі, поруч із рухливими язиками полум’я в каміні, схилившись над аркушами паперу. Він завершував ескіз ливарні. Генк Ріарден і Елліс Ваятт сиділи біля каміна.

— Джон сконструює нові локомотиви, — казав Ріарден, — а Даґні почне прокладати першу залізницю між Нью-Йорком і Філадельфією. Вона…

І раптом, почувши наступне речення, Франциско підняв голову і розреготався — сміхом схвалення, легкості й перемоги. Його сміх заглушив далекі звуки П’ятого концерту Гейлі, що долинали звідкілясь згори, але, як і та музика, цей сміх теж лунав тріумфально. У словах, над якими, вітаючи їх, сміявся Франциско, було проміння весняного сонця, що освітлювало галявини біля порогів сільських будинків, блиск моторів, сяйво сталевих конструкцій нових хмарочосів, очі молоді, яка впевнено і безстрашно дивиться в майбутнє.

Речення, що його промовив Ріарден, було таке:

— Можливо, вона спробує здерти з мене останню сорочку, вимагаючи захмарну ціну за перевезення, але я з цим упораюсь.

На найвищому виступі гори мерехтіло слабеньке світло. Це було світло зірок, що відблискувало в Ґолтових кучерях. Він дивився не на долину внизу, а далеко за її межі, в темряву. Рука Даґні спочивала в нього на плечі, вітер сплутував їхнє волосся. Вона знала, чому їм запраглося опинитись на вершині і про що він зараз думає. Вона знала, що саме він хоче сказати, і знала, що він перший почне мову.

Вони не могли побачити світу за горами. Там були лише порожнеча, темрява і скелі, але в тому мороці ховалися руїни континенту: будинки без дахів, іржаві трактори, темні вулиці й покинуті колії. Але дуже далеко, на краю землі, на вітрі мерехтіло тонке полум’я — вперте полум’я Ваяттового смолоскипа. Воно тьмяніло і, тремтячи, розгорялося знову; його неможливо було ні згасити, ні знищити. Здавалося, воно закликає почути слова, які зараз промовить Джон Ґолт.

— Шлях — вільний, — мовив Ґолт. — Ми повертаємося у світ.

Він підняв руку і накреслив над безлюдною землею знак долара.