Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Він засміявся.

— Так, це правда, але поводьтеся стриманіше, інакше доктор Гендрікс накаже вам повернутися в ліжко.

— Енергосистема… — вимовила вона, задихаючись. — Місцева енергосистема… вона працює завдяки вашому двигуну?

— Так.

— Ви його завершили? Він працює? Він функціонує?

— Він приготував для вас сніданок.

— Я хочу його побачити!

— Не варто калічити себе задля того, щоб поглянути на цю плиту. Це звичайна собі електрична плита, така ж, як і будь-яка інша, просто утримувати її в сто разів дешевше. І це все, що вам вдасться побачити, міс Таґґарт.

— Ви ж обіцяли показати мені долину.

— Я вам її покажу. Але не електрогенератор.

— Після сніданку покажете мені місцевість?

— Якщо хочете. І якщо ви здатні рухатися.

— Здатна.

Він підвівся, підійшов до телефону і набрав номер.

— Алло, Мідасе?.. Так… Зробив? Так, із нею все гаразд… Позичите мені машину на весь день?.. Дякую. За звичним тарифом — двадцять п’ять центів… Ви можете її прислати? У вас часом не знайдеться якогось ціпка? Їй знадобиться… Сьогодні ввечері? Так, цілком. Так і зробимо. Дякую.

І поклав слухавку. Даґні дивилася на нього з недовірою.

— Чи правильно я зрозуміла, що містер Малліґан, статки якого сягають двохсот мільйонів доларів, якщо не помиляюся, збирається взяти з вас двадцять п’ять центів за користування його авто?

— Правильно.

— Боже мій, невже він не може просто дати його вам на знак своєї люб’язності?

Якусь мить він мовчки дивився на неї, наче демонструючи їй своє здивування.

— Міс Таґґарт, — сказав він, — у цій долині в нас немає законів, правил, жодної офіційної організації будь-якого типу. Ми прибули сюди, щоб відпочити. Однак у нас є певні звички, від яких ми намагаємось утримуватись, оскільки вони — це частина того, від чого ми намагаємося відпочити. Тож я застерігаю вас: у цій долині заборонене словосполучення «просто давати».

— Вибачте, — сказала Даґні. — Ваша правда.

Він долив їй кави і простягнув пачку цигарок. Даґні всміхнулася, виймаючи сигарету: на ній був знак долара.

— Якщо ви не занадто втомитеся до вечора, — сказав він, — можемо завітати до Малліґана — він запросив нас на вечерю. До нього прийдуть гості, з якими ви будете раді побачитися.

— О, звісно! Я не втомлюся. Не думаю, що відтепер я взагалі коли-небудь почуватиму втому.

Вони саме закінчили снідати, як навпроти будинку зупинилася машина Малліґана. З неї вистрибнув водій, промчав стежкою й увірвався до кімнати, не подзвонивши і не постукавши. Даґні не відразу усвідомила, що цей захеканий і скуйовджений енергійний молодик — Квентін Деніелз.

— Міс Таґґарт, — видихнув він. — Мені так шкода!

Розпач і провина в його голосі сплелись із радісним захватом, яким сяяло обличчя.

— Ніколи досі я не порушував власної обіцянки! Цьому немає виправдання, я не можу просити, щоб ви мене пробачили, і знаю, що ви мені не повірите, але насправді я… забув!

Вона зиркнула на Ґолта:

— Я вам вірю.

— Я забув, що пообіцяв вам зачекати, забув геть усе… Пригадав лише кілька хвилин тому, коли містер Малліґан сказав, що ви зазнали аварії на літаку, і тоді я зрозумів, що це моя провина, і якщо з вами щось станеться… О Боже, з вами все гаразд?

— Так. Не хвилюйтеся. Сідайте.

— Не знаю, як людина може забути про власну обіцянку. Не знаю, що зі мною сталося.

— Я знаю.

— Міс Таґґарт, я місяцями працював над однією конкретною гіпотезою, і що більше працював, то безнадійнішою ставала ситуація. Останні два дні я провів у своїй лабораторії, намагаючись розв’язати математичне рівняння, що здавалося неможливим. Я думав, що помру перед тією дошкою, але не здамся. Він прийшов пізно увечері. Не думаю, що я взагалі його зауважив. Сказав, що хоче зі мною поговорити, я попросив його зачекати — і продовжив далі.

Здається, я забув про його присутність. Не знаю, скільки часу він там стояв, спостерігаючи, пригадую тільки, як несподівано зметнулась його рука, стерла з дошки всі мої цифри і вивела одне коротке рівняння. І тоді я його помітив! Я закричав — адже це не була повна відповідь про роботу двигуна, але шлях до тієї відповіді, шлях, якого я не помічав, про який не підозрював, однак тепер зрозумів, куди він веде! Пам’ятаю, я закричав: «Звідки ви це знаєте?!» — а він відповів, вказуючи на фотографію вашого двигуна: «По-перше, це я його зробив». І це останнє, що я пам’ятаю, міс Таґґарт, тобто, останнє, що я пам’ятаю про власне існування, бо потім ми розмовляли про статичну електрику, перетворення енергії та двигун.