Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

– Два oрти?.. Тоді він навряд чи щирий, але вдала імітація. Покажіть, будь ласка!

– Візьміть, ваша вельможносте!

– А самі не можете підійти?.. То я маю підходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось мені здається, що ви обличчя своє хочете затаїти!

Почувши це, Юзва не сказав ні слова, лише підійшов до грубки, витягнув палаючу головешку і, тримаючи її високо над головою, пішов прямо до пана Кміцицa й освітив його обличчя.

Пан Анджей звівся в одну мить на весь зріст і якийсь час вони дивилися один одному у вічі. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячі іскринок по дорозі.

– Ісусе, Маріє! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кміциц!..

– Так, це я! – підтвердив пан Анджей, збагнувши, що більше не вдасться критися.

Але Юзва гукнув жовнірів, котрі залишилися перед сіньми:

– Сюди! Хапай! Тримай!

Після чого обернувся до пана Анджея:

– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втілення диявола! Раз вислизнув із моїх рук, а тепер до шведів переодягнений прямуєш? Ось такий Юда, кат чоловіків і жінок? Я вас маю!

Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелі, і Кoсмa спитав:

– Батьку, битися?

– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз двері розчахнулися і жовніри Юзви ввалилися в приміщення. Але тут же за ними, майже на їхніх потилицях, звалилася челядь Кемличів.

Юзва хапнув за потилицю лівою рукою пана Анджея, а в правій тримав уже голу рапіру, вчиняючи нею навколо себе вихор і блискавиці. Але пан Кміциц, хоч такої нелюдської сили не мав, вхопив його також немовби кліщами за горло. Очі Юзви викотилися з орбіт, він намагався ефесом своєї рапіри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кміциц руків’ям своєї шаблі оглушив. Пальці Юзви, що тримали потилицю супротивника, відразу ж ослабли, сам він захитався і назад завалився від удару. Пан Анджей його ще підштовхнув, щоб мати поле для маневру, і з усього розмаху в обличчя шаблею огрів. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об підлогу.

– Бий! – скомандував пан Кміциц, в якому відразу прокинувся давній забіяка.

Але не було потреби заохочувати, бо в кімнаті вже кипіло, як у горщику. Два молоді Кемличі сікли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людині на землю. Тут же за ними наступав дідуган, присідаючи щомиті аж до землі, примружуючи очі та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синів.

А Сорока, котрий найбільше звик до бійок по корчмах і в тісноті, завдавав найбільших втрат. Він так зблизька напирав на супротивників, що вістрям не могли його досягти, стрільнувши в юрбу з пістолів, тепер товк по головах їхніми ж руків’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очі. Челядь пана Кемлича і два жовніри пана Кміцица поспішили на допомогу своїм панам.

Вир бійки перекинувся від столу в інший кінець світлиці. Ляуданці захищалися запекло, але відколи пан Кміциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину і зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бік.

Слуги пана Рендзянa також приперлися у приміщення зі шаблями та штурмакaми 8 8 Штурмак – відкритий, часом напіввідкритий або навіть і закритий шолом часів епохи Відродження, що наслідує певні античні форми. . І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливості супротивників розпізнати, бо ляуданці не носили жодних одностроїв. Тому в метушні діставалося хлопцям старости і від одних, і від других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпізнати пана Кміцицa і вказати його для пострілу, але при слабкому освітленні скіпки пан Анджей постійно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темряві.

Опір із боку ляуданців слабнув кожної миті, так пригнітило їх падіння Юзви і жахливе ім’я пана Кміцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемістився позаду бійців із цебром води у руці та хлюпнув у вогонь. У приміщенні запанувала суцільна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тісну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання і безладний тупіт чобіт. Відтак через вибиті двері вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданці, а ще за ними – пана Кміцица.

Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.