Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

Той, хто йшов на чолі, був велетенський чоловік, він стукав дерев’яною ногою в незакріплені дошки, якими світлиця була встелена. Пан Кміциц глянув на нього і серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав він, зупинившись посеред кімнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашої милості.

– Для коней корму!

– Немає в мене фуражу, хіба пани поділяться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa і конюхів. – Чиї ви люди? – спитав пан Рендзян.

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсоші.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власні люди старостою, і він сам себе так називав у важливіших оказіях.

Але Юзва Бутрим остовпів, побачивши, з якою високою особою має справу, тому скинув шапку і промовив лагідним голосом:

– Вітаю, ясновельможний пане. У темряві не можна гідність розпізнати.

– Чиї ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданці, з хоругви давнішої білевичівської, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною і з іншими полковниками, котрі з Жемайтії прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утішений пан староста. – І які ж це полковники є з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелічив пан Бутрим, – але його параліч дорогою розбив, є пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуські.

– Які Скшетуські? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один із них не пан Скшетуський із Бурця?

– Не знаю, звідки він, – відрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.

– Ой лишенько! Та це мій пан!

Тут помітив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук із вуст пана старости, тому додав:

– Мій пан кум, я хотів сказати.

Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справді першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.

Тим часом у панові Кміцицу, котрий сидів у темному кутку приміщення, думки одна за другою заметушилися в голові. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грізного чолов’яги і рука мимоволі хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанійців, а його самого особистим був ворогом. Давній пан Кміциц наказав би його в цю мить схопити і кіньми волочити, але теперішній пан Бабинич переміг. Тому неспокій його охопив від думки, що якщо шляхта його впізнає, можуть звідси виплисти розмаїті для подальшої подорожі й усієї місії неприємності. Відтак вирішив не датися впізнати і щораз глибше засувався в тінь. Врешті оперся ліктями об стіл і охопив голову руками, і став вдавати, що дрімає.

Водночас шепнув Сороці, котрий сидів поруч:

– Іди до стайні, нехай коні будуть напоготові. Ми їдемо на ніч!

Сорока встав і вийшов.

Пан Анджей вдавав далі, що дрімає. Різноманітні спогади почали йому лізти в голову. Ці люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавнє минуле, яке, як сон, звіялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньої білевичівської, то панові Анджею аж серце защеміло в грудях від однієї назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечір, так само в грубці догоряв вогонь, коли він, як сніг на голову, звалився несподівано у Водокти й уперше побачив у челядній Олюньку між ткалями.

Бачив тепер крізь заплющені повіки, як наяву, цю світлу панну, спокійну, згадував усе, що сталося, як вона хотіла йому бути янголом-хоронителем, у добрі його зміцнити, від лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби її слухав, якби її тільки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бік стати. Знала, де гідність, чесність, обов’язок – і просто взяла б його за руку і провела, якби захотів її слухати.

Тут кохання, збуджене роздумами, здійнялося в серці парубка так, що він був би готовий усю кров пролити, тільки б до ніг цій панночці впасти, і в цю мить був готовий схопити за плечі навіть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанійців вигубив, лише тому, що він був із тих сторін, що Білевичі згадав, що Олюньку бачив.

Зі задуми вивело його лише його власне прізвище, повторене кілька разів Юзвою Бутримом. Орендар із Вонсоші розпитував про знайомих, а Юзва розповідав йому, що відбулося в Кейданaх із часу пам’ятної угоди гетьмана зі шведами. Розповів про опозицію війська, про ув’язнення полковників, про заслання їх до Бірж і щасливий порятунок. Прізвище пана Кміцицa повторювалося в цих оповідках, вкрите суцільним жахом зради та жорстокості. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуські та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомість розповідав те, що сталося в Білевичaх: