Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

– Звідки ж ви родом, якщо не секрет?

– З провінції, з Троцького воєводства.

– Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?

– Все по-старому, зрадників достатньо.

– Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?

– Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.

– А як там мається князь віленський воєвода?

– Хворий, кажуть: дихання йому затикає.

– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!

– Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.

– А ви, пане, часом не його партизан?

Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.

– Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.

– Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.

– Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.

– Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?

– Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.

– А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.

– Ваша вельможність також від шведів утікає?

Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:

– Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?

На це пан Анджей стенув плечима.

– Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго місця собі не нагріли.

– І не боїтеся таке казати? – поцікавився незнайомець.

– Не боюся, бо я неполохливий, а крім цього, людина до Щучинa їде, а там усі вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше від балаканини до діла дійшло.

– Бачу, що ви швидкі на язик і дію! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведів не любите, то чому від тих хоругв, які проти гетьмана збунтувалися, їдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платні чи сваволю? Ні! Лише тому, що гетьманові та шведам не хотіли служити. Краще було б тим жовнірам, небожам, під гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтівників перейняти, голод, незручності та присуди, ніж проти короля виступити. Якщо дійде між ними та шведами до війни, тоді безперечно, а може, уже б дійшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дісталися. Будьте певні, дістануться, втраплять сюди, тоді й побачите!

– І я міркую, що тут найшвидше війна розпочнеться! – зауважив пан Кміциц.

– Якщо ви так міркуєте, і маєте щиру до шведів огиду (в очах це можна прочитати, що правду кажете, бо я на цьому знаюся), то чому ж до цих чесних жовнірів не пристанете? Чи ще час не настав, чи їм не потрібні руки та шаблі? Чимало там чесних служить, хто воліє свого пана, а не чужого, і щораз їх більше буде. Ви їдете з тих країв, де шведи ще зовсім не запанували, а ті, хто їх пізнав, гіркими сльозами плачуть. У Великій Польщі, яка хоч i добровільно здалася, вже пальці шляхті в курок від мушкетів вкручують, і грабують, і реквізиції роблять, що тільки можуть, забирають. У тутешньому воєводстві не кращий їхній промисел. Генерал Штейнбок видав маніфест, аби кожен тихо вдома сидів, то до нього поставляться з повагою і до його добра. Але де там! Генерал своє, а тамтешні коменданти своє, тому ніхто певного майбутнього не має, на долю лише розраховує. Кожному хочеться втішатися тим, що мав, щоб у спокої проживав і щоб йому добре було. А тут приїде перша-ліпша приблуда, і «дай»! Не даси, то тобі провину вигадають, щоб маєтку тебе позбавити, або й провини не шукаючи, голову відсічуть. Не один уже кривавими сльозами втирається, давнього пана згадуючи, а всі в надії безперервно на конфедератів дивляться, чи часом від них якийсь порятунок для вітчизни та громадян не прийде.

– Ваша вельможносте, – зауважив пан Кміциц, – бачу, що ви не кращого, ніж я, шведам бажаєте?

Незнайомий пан озирнувся немовби з певним острахом навколо, але відразу ж заспокоївся і продовжив:

– Жадаю їм, щоб їх мор вибив, і цього перед вами не приховую, бо бачиться мені, що ви порядний, і навіть якби й не був порядний, то мене не зв’яжете і шведам не відвезете, та й я не дамся, маючи озброєну челядь і шаблю при боці.