Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

– Можете, ваша вельможносте, бути впевнені, що я цього не зроблю. Більше того, до серця мені ваші слова. Вже хоча б те мені подобається, що ви не завагалися маєтки залишити, яким ворог мститися не забуде. Похвали гідна така позиція щодо батьківщини.

Пан Анджей мимоволі став промовляти протекційним тоном, як начальник до підлеглого, не подумавши, що такі слова могли б дивно звучати з вуст шляхтича-конюха, але, либонь, і молодий пан не звернув на це увагу, бо лише хитро заморгав очима:

– Чи я дурний? У мене перше правило, щоб моє не пропало, бо що Господь Бог дав, те треба поважати. Я сидів тихо до жнив та обмолотів. А тепер, коли все цінне в Пруссію продав – і реманент, й усіляке майно, то подумав собі: час у дорогу! Тепер можуть мені мстити, хай собі забирають, що їм до смаку припаде.

– Але ж ваша вельможність залишила землю та будівлі.

– Бa, коли я Вонсошське староство орендую від мазовецького воєводи, а саме зараз мій контракт закінчився. Останній внесок я ще не заплатив і не заплачу, бо, як я чув, пан мазовецький воєвода зі шведом знюхався. То нехай йому за це внесок пропаде, а мені готовий гріш додасться.

Пан Кміциц усміхнувся.

– Дай Вам, Боже, здоров’я! Бо бачу, що ви не лише мужній кавалер, а й розсудливий!

– Як же без цього? – підтримав незнайомець. – Розсудливість – це основа! Але не розсудливо я з вами розмовляв. Чому ж, відчуваючи кривди вітчизни та нашого короля, ви не підете до тих чесних вояків на Підляшшя і в їхні ряди не станете? І Богові слугуватимете, і самому може пощастити, бо то вже не одному сталося, що з бідного прислужника паном із війни вийшов. Видно по вас, що ви сміливий і рішучий, а якщо вам походження не стає на заваді, то можете хутко до якоїсь такої фортуни дійти, якщо Бог здобичі додасть. Тільки б не марнувати те, що тут і там у руки втрапить, то і пухир наллється. Не знаю, чи ви маєте якийсь маєток, а якщо не маєте, то могли б мати: з пухирем і з орендою неважко, а з оренди, за Божої помочі, і до спадку недалеко. А так, почавши від прислужника, можна і товаришем померти, або на якійсь високій посаді, аби до роботи не лінуватися, бо хто вранці встає, тому Бог дає.

Пан Кміциц гриз вуса, бо його безугавний сміх брав. Все його обличчя аж тремтіло, він одночасно і морщився, бо час від часу боліла рана, що встигла вже присохнути.

Незнайомець же не вгавав:

– Прийняти вас там приймуть, бо в людях мають потребу, врешті ви мені приглянулися й я беру вас під свою опіку, а за такої підтримки можете багато досягнути.

Тут молодик підняв гордовито своє товстощоке обличчя й узявся рукою по вусах себе гладити. Нарешті він сказав:

– Хочете бути моєю довіреною особою? Шаблю за мною носитимете і за челяддю наглядати.

Пан Кміциц не витримав і зареготав щирим і веселим сміхом, аж йому всі зуби заблистіли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнів незнайомець і насупив брови.

– Це від бажання отримати таку службу.

Але панок зовсім уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, і зважайте, з ким спілкуєтесь, щоб куті меду не передати.

– Нехай ваша вельможність вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справді не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян із Вонсоші, – промовив із гордістю.

Пан Кміциц уже відкривав рота, щоб назвати своє вигадане прізвище, але Білоус квапливо зайшов до світлиці.

– Пане комен…

Жовнір тут же замовк під грізним поглядом пана Анджея, сторопів, глибоко вдихнув і врешті випалив напружено:

– Прошу пана, там якісь люди їдуть.

– Звідки?

– Зі Щучинa.

Тепер пан Кміциц трохи збентежився, але хутко повернув собі самовладання, і звелів:

– Треба бути уважним. А багато людей іде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготові. Можете йти!

Як тільки жовнір вийшов, він звернувся до пана Рендзянa з Вонсоші та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них ідете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пізно, але доведеться їх зустріти.

– Я б також волів шведів, ніж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто їде з кіньми, мусить мати зброю і бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоїть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’їзд. Перш ніж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зі шведами під боком важко спокійно всидіти.

Почувши це, пан Анджей завертівся по кімнаті і сів у найтемнішому її кутку, де навіс димаря кидав густу тінь на ріг столу. Тим часом зі сіней почувся тупіт і фиркання коней і за хвильку кілька людей зайшли в приміщення.