Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

– Дякую вам покірно.

Годиною пізніше пан Рендзян разом зі своїми підводами, челяддю, дещо пошарпаною, їхав спокійно в Щучин, везучи трьох убитих і решту поранених, між котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям і розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, каміння якого дивовижно виблискувало при місяці, і міркував про цього дивного та страшного чоловіка, котрий, стільки поганого вчинивши конфедератам, а стільки доброго шведам і Радзивіллoвi, видно хотів, однак, врятувати конфедератів від згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собі пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерігає? Хіба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Білевичaх дарував. Мабуть, із поваги! Бa, але ж князеві гетьманові на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловік. Радзивіллoвi служить, а нашим людям допомагає. І до шведів їде. Цього я не розумію.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»

Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.

Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як і те, куди їхати.

До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.

«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».

«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».

Пан Рендзян не мав наміру залишатися на ніч у «Поклику», бо з Вонсоші до Щучинa було вже недалеко. Він прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантажені підводи тягнули. Коли ж пан Кміциц дозволив йому їхати далі, не гаяв пан Рендзян надаремно часу і годиною пізніше вже в’їжджав у Щучин, і доповівши про себе варті, розмістився на ринку, бо будинки були жовнірами зайняті, але й там не всі змогли поміститися. Щучин вважався містом, але не був ним насправді, бо не мав ще ні валів, ні ратуші, ні судів, ні колегії піярів 9 9 Піяри – назва походить від латинського слова pius , що означає «побожний», з’явилася в латинській назві Scholae Piae , тобто «Побожні школи». 1642 року піяри з’явилися в Польщі. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкільництва в Речі Посполитій. , яка лише в часи короля Янa III постала, а було більше хитких хатинок і халуп, ніж будинків, які тому тільки містом звалися, що в квадрат були забудовані, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким містечко лежало.

Проспавши під теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радісно та миттю провів до квартири панів Скшетуських і пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому він стільки років вірно служив, стільки пригод разом із ним пережив і врешті-решт статків нажив. Не соромлячись своєї давньої служби, став у руки пана Янa цілувати та повторювати розчулено:

– Мій пане… Мій пане… У які часи довелося знову зустрітися!

Взялися присутні на важкі часи нарікати, аж урешті пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаєте, як я вам пророкував, що якщо вас не повісять, то будуть із вас люди! Як тепер ваші справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вішати, якщо я ні проти Бога, ні проти права нічого не вчинив. Служив вірно, а якщо когось і зрадив, то хіба ворогів, що собі ще й за заслугу визнаю. А що тут і там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтівника чи відьму, пам’ятаєте? Це також не гріх, а хоч би й був гріх, то ваш, а не мій, бо я саме від вас фортелів навчився.