Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Офіціянте!

Фелікс не чув; вона бачила, як він туди-сюди ходить терасою, приймає замовлення. Молодик утратив свою певність, він ляснув по мармуровому столику, крутячи головою із зацькованим виглядом. Їй стало шкода його.

— Двадцять су, — сказала вона з висоти каси.

Він кинув на неї ненависний погляд, жбурнув на стіл п'ятифранкову монету, взяв свою валізу й, накульгуючи, пішов геть. Зблиснуло дзеркало, галас і спека вдерлися до зали; настала самотність. Вона дивилася на столи, люстра, двері, на всі ті давно знайомі предмети, які вже не здатні були утримувати її думку. „Починається, — подумала вона, — тепер я буду переживати“.

Його забризкало світлом. Хтось ізбоку націлив на нього кишенькового ліхтарика. Він одвернув голову і лайнувся. Ліхтарик висів на рівні підлоги; він закліпав очима. Світло яріло мов сонце, і хтось за тим світлом спокійно і невблаганно дивився на нього, це було нестерпно.

— Що таке? — поспитався він.

— Це він, — сказав співучий голос.

Жінка. Довгастий оберемок о праву руч од мене — це жінка. На мить він відчув задоволення, а потім люто подумав, що вона освітила його, мов предмет; спрямувала на мене світло, ніби я мур. Він сухо сказав:

— Я вас не знаю.

— Ми часто зустрічалися, — відказала вона.

Ліхтарик погас. Його засліпило, перед очима кружляли фіолетові кола.

— Я вас не бачу.

— А я бачу, — відказала вона. — Бачу навіть без ліхтарика.

Голос був молодий і гарний, та він почував до нього недовіру. Він сказав:

— Не бачу я вас; ви мене засліпили.

— А я бачу в темряві, — гордо сказала вона.

— Ви що, альбінос?

Вона засміялася.

— Альбінос? Ні, червоних очей у мене немає, так само, як і білого волосся, якщо ви це маєте на увазі.

В неї була різка вимова, од чого всі її фрази прибирали питальної інтонації.

— Хто ви?

— А вгадайте, — відказала вона. — Це неважко: ще позавчора ви зустріли мене і зиркнули з ненавистю.

— З ненавистю? В мене ні до кого немає ненависти.

— О ні, — сказала вона. — Як на мене, то ви всіх ненавидите.

— Зачекайте-но! У вас є хутро?

Вона знову засміялася.

— Простягніть руку, — сказала вона. — Помацайте.

Він простягнув руку і доторкнувся до великої безформної маси. Це було хутро. Під хутром були, напевне, укривала, потім оберемки одягу, а далі м'яке біло тіло, равлик у своїй черепашці. Ото, либонь, гаряче їй! Він легенько погладив хутро, й до нього долинули важкі теплі пахощі. Так ось чим тут ще пахнуло. Він погладив хутро проти шерсти, і це принесло йому втіху.

— Ви білявка, — переможно сказав він, — у вухах носите золоті сережки.

Вона засміялася, і ліхтарик засвітився знову. Та цього разу вона спрямувала його на своє обличчя; хитавиця погойдувала ліхтарик у її руці; світло бігало від грудей до чола, пропливало по нафарбованих устах, золотило легенький світлий пушок в кутиках вуст, кидало червоні тіні в ніздрі. Загнуті темні вії крихітними лапками стирчали над набряклими повіками, ніби перекинуті на спину жучки. Вона була білява: коси легкою хмаркою пінилися довкруг голови. У нього здригнулося серце. Він подумав: така гарна, й хутко відсмикнув руку.

— Впізнав я вас. З вами завжди був добродій, який котив вашого візка; ви проїжджали й ні на кого не дивилися.

— Я дуже гарно роздивилася вас крізь вії.

Вона трохи звела голову, й він цілком її впізнав.

— Ніколи й на думці не мав, що ви можете дивитися на мене, — сказав він. — У вас був вигляд такої заможної пані, куди нам до вас; я гадав, що ви лікуєтеся в пансіонаті „Бокер“.

— Ні, — сказала вона. — Я була в „Моншале“.

— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.

Світло згасло.

— Я дуже вбога, — сказала вона.

Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.

— А це?

Вона засміялася.

— Все, що лишилося в мене.

Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.

— Ви були співачкою? — поспитався він.