Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.

— А я думав, що ви співачка.

— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австрію після аншлюсу.

— Ви були вже хворою?

— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.

— А потім?

— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.

— А той старий добродій, який котив вашого візка?

— Та то старий дурень, — гостро сказала вона.

— Виходить, ви самі?

— Сама-самісінька.

Він повторив:

— Сама-самісінька на світі, — й відчув себе дужим і міцним, як дуб.

— Як ви дізналися, що це я?

— А ви черконули сірником.

Він просто не тямився од радощів. Вона була тут, в запасі, тяжка й безіменна, майже забута; це через неї голос його так щемко тремтів! Та він беріг це почуття на ніч, хотів тішитися ним сам.

— Бачили світло на стіні вагона?

— Авжеж, — відказала вона. — Я вже з годину дивлюся на нього.

— Гляньте, гляньте: дерево пропливає.

— Або ж телеграфний стовп.

— Поїзд іде помалу.

— Ні, — сказала вона. — Ви що, поспішаєте?

— Та ні. Хтозна, куди нас везуть.

— Авжеж! — весело відказала вона. Голос її теж тремтів.

— Врешті, — сказав він, — тут не так і погано.

— Свіже повітря, — погодилася вона. — І, крім того, можна тішитися тінями, які пропливають по стіні.

— Пам'ятаєте міт про печеру?

— Ні. А що воно таке, той міт про печеру?

— У глибині печери прив'язані раби. Вони бачать тіні на стіні.

— А навіщо їх там прив'язали?

— Хтозна. Це написав Платон.

— А, справді! Платон… — невиразно пробурмотіла вона.

„Я розповім їй про те, хто такий Платон“, — сп'яніло подумав Шарль. В нього трохи крутило у животі, та він хотів, що цій мандрівці не було кінця.

Жорж посмикав клямку дверей. Через шибку він бачив високого вусаня і молодичку з рушником на голові, вона мила чашки і шклянки за дерев'яним шинквасом. Біля столу дрімав якийсь вояк. Жорж люто смикнув клямку, й шибка задеренчала. Та двері не відчинилися. Молодичка і чолов'яга, здавалося б, нічого не чули.

— Не відчинять вони.

Він обернувся: якийсь гладун, усміхаючись, дивився на нього. Він був у чорному піджаці, військових штанах, обмотках, м'якому капелюсі й накрохмаленому комірці. Жорж показав йому напис: „Їдальня відчиняється о п'ятій годині“.

— Вже п'ята, — сказав він.

Той знизав плечима. На лівому плечі в нього висів чималий наплічник, на правому — протигаз: він мусив розставити руки і тримати лікті зігнутими.

— Вони відчиняють, коли їм захочеться.

У дворі казарми було повно чоловіків середнього віку, вигляд у них був такий, ніби вони нудьгують. Багато хто гуляв поодинці, втупившись у землю. Одні були вбрані у військові куртки, інші в штани кольору хакі, решта лишилася в цивільному і новісіньких сабо, які стукали по асфальту. Високий рудий чолов'яга, якому поталанило запопасти повне обмундирування, замислено походжав туди-сюди, застромивши руки до кишень військової куртки і хвацько збивши котелок набакир. Лейтенант розбив натовп на групи і хутко попрямував до їдальні.

— А ви не ходили отримувати форму? — поспитався низенький гладун. Він підтягав попруги наплічника, щоб закинути його на спину.

— В них більше нічого немає.

Гладун сплюнув собі під ноги.

— А мене видали оце. Я задихаюся в ньому на сонці, здохнути можна. Ото вже безлад!

Жорж показав на офіцера.

— А йому потрібно віддавати честь?

— Як? Не можу ж я скидати перед ним капелюха.

Офіцер поспішно пройшов, навіть не глянувши на них. Жорж провів поглядом його кощаву спину і відчув знеохоту. Було гаряче, шибки військових будівель були пофарбовані голубим; за білими мурами стелилися білі шляхи, а там, за овидом, лежали зелені аеродроми; будівля казарми гостро вирізнялася на тлі невеликого плоского й закуреного майдану, де, мов по вулицях міста, туди-сюди походжали зморені чоловіки. О цій порі його дружина трохи піднімала жалюзі; сонце заглядало до їдальні; тут воно було скрізь: у будинках, в казармах, у селах. Він сказав собі: „Скрізь однаково“. Та не дуже добре знав, що ж саме однаково. Потім подумав про війну і втямив, що не боїться смерти. Вдалині засигналив потяг, і це було так, наче хтось йому всміхнувся.