Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Послухайте, — сказав він.

— Га?

— Потяг.

Низенький гладун нетямуще зиркнув на нього, потім дістав з кишені носовичок і почав утирати чоло. Потяг засигналив знову. Він вирушав, у ньому було повно цивільних, гарних жінок і дітей; за вікнами пропливали мирні лани. Потяг засигналив і збавив ходу.

— Зараз зупинимося, — сказав Шарль.

Заскреготіли осі, й потяг зупинився; рух витік із Шарля, він лишився сухий і порожній, немовби з нього витекла вся кров, це була маленька смерть.

— Не люблю, коли зупиняються потяги, — сказав він.

Жорж думав про посажирські поїзди, які прямують на південь, до моря, до білих вілл на морському березі; Шарль відчував зелену траву, яка росла під вагоном поміж рейками, відчував її крізь листи бляхи, бачив у світляному прямокутнику, який виділявся на стіні, безкраї зелені поля, поїзд був оточений луками, мов корабель кригою, трава поповзе колесами, протиснеться у шпарини поміж дошками, поле подекуди перетинало непорушний потяг. Потрапивши у пастку, поїзд жалісно сигналив і сигналив; далекий посвист лунав так поетично; потяг ішов поволеньки, голова Морісового сусіда тряслася в брунатному комірці, це був гладкий чолов'яга, від якого тхнуло часником, з самого початку мандрівки він співав „Інтернаціонал“ і випив два літри вина. Врешті він, белькочучи, зліг на Морісове плече. Морісові було гаряче, та він не зважувався поворухнутися, серце підкочувало до горла від цієї спекоти, білого вина і сонця, що засліплювало його крізь брудні шиби, він думав собі: „Хоч би вже приїхати“. Очі його щеміли, вони набрякли і напружилися, він заплющив повіки, чув, як стугонить у вухах кров, і сонце світило крізь повіки; він відчував, як навалюється білий, пітний, сліпучий сон, сусідова чуприна лоскотала йому шию й підборіддя, був полудень, і була безнадія. Гладун дістав із гаманця фото.

— Це моя дружина, — сказав він.

То була жінка невизначеного віку, як виглядають на фото усі жінки, про неї годі було щось сказати.

— Нівроку собі, — сказав Жорж.

— Їсть як не в себе, — сказав чолов'яга.

Вони нерішуче сиділи один навпроти одного. Жорж не почував особливої приязні до цього рум'яного гладуна, який балакав задихаючись, та йому захотілося показати фото своєї дочки.

— Ти одружений?

— Атож.

— Діти є?

Ледве посміхаючись, Жорж мовчки глянув на нього. Потім хутко застромив руку до кишені, дістав гаманця, витяг із нього фото і, опустивши очі, простягнув його товстунові.

— Моя донька.

— У вас добрячі черевики, — беручи фото, сказав чолов'яга. — Вони вам стануть у пригоді.

— Та в мене мозолі, — поскаржився Жорж. — Гадаєте, мені їх залишать?

— З радістю. Мабуть, у них немає взуття для всіх.

Якусь мить він ще дивився на Жоржеві черевики, а потім з жалем одвернувся і глянув на фото. Жорж відчув, що шаріється.

— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?

— Не знаю, — відказав Жорж.

Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:

— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.

— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не…

— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не…

— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?

Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.

— То що, мені йти? — повторив Сарро.

— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.

Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.

— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.

Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. „Ватага покидьків“, — подумалося йому.

— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.

Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:

— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.

Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.

„Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати“. Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.