Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Бланшаре, — прошепотів він.

Ніякої відповіді. Він трохи зачекав і знову прошепотів:

— Ти спиш?

Бланшар не відповів. Шарль тихо й полегшено зітхнув, розслабився і повністю простягнувся, не зводячи очей із люстерка. Він спить, він уже спить; коли він увійшов до кав'ярні, то насилу на ногах тримався; він упав на лавку, та очі його були люті, вони казали: не впоратися вам зі мною. З дуже лихим виглядом він замовив каву, такий вигляд буває в людей, які вважають офіцянтів своїми ворогами: це зелені молодики, які гадають, ніби життя — це суцільна боротьба, вони прочитали це у книжках і починають цю боротьбу з кав'ярень: замовляють гранатовий сік і так дивляться на офіціянта, що мороз по спині йде.

— Каву, — сказав Фелікс, — і дві чашки китайського чаю на терасу.

Вона натиснула на кнопку і обернула ручку. Філіп підморгнув їй і показав на молодика, який заснув. Це була не боротьба, це болото, тільки-но поворухнешся, то відразу й грузнеш, та вони це не відразу усвідомлюють, перші роки вони дуже метушаться, і це призводить до того, що вони грузнуть; я теж так робила, теж; тепер я постаріла, залишаюся спокійною, руки притиснуті до боків, не рухаюся, головне в моєму віці — більше не грузнути. Він спав, рот був розтулений, щелепа одвисла, він був геть негарний, набряклі червоні повіки, червоний ніс робили його схожим на барана. Я відразу вгадала, щойно побачила, як він заходить до порожньої зали, мов сліпий, і це сонце надворі, й клієнти на терасі, я сказала собі: він має написати листа чи, може, чекає жінку або ж у нього якесь лихо. Він підняв свою довгу бліду руку й, не розплющуючи очей, відігнав мух, — але їх тут не було. Прикрощі були в нього й уві сні; а певно, прикрощі йдуть за тобою скрізь, я сиділа тоді на лаві, дивилася на рейки й тунель, щебетала якась пташина, а я була в тяжі, вагітна я була, мене вигнали, я всі сльози виплакала, в сумочці не було ні копійки, тільки квиток, я заснула, мені снилося, що мене вбивають, тягнуть за коси, обзивають блудягою, а потім потяг прийшов, і я сіла в нього. Я знай кажу собі, що він отримає допомогу, давно працює, інвалід, йому не можуть відмовити, а то думаю собі, що вони зроблять усе, аби лиш не дати її, жорстокі вони; і ось я тут, стара, не метушуся дарма, та знай думаю. Він вдягнений, мов паненя, звісно ж, у нього є мати, яка стежить за його вбранням, але черевики його білі від куряви; що він накоїв? Де він волочився? В молодиків гаряче кров, якби він сказав мені: слухай-но, я вбив батька і матір, адже й таке може бути; може, він убив отаку стару, як я оце; вони його хутко заарештують, от побачите, він геть знесилений; може, вони прийдуть прямісінько сюди, й „Матен“ опублікує його фото, на ньому всі побачать мерзенну пику бешкетника, зовсім не схожу на нього, і завжди знайдуться такі, що скажуть: в нього й лице убивці; що ж, а я кажу: щоб засуджувати, не треба їх бачити зблизька, тому що коли дивишся, як день при дні вони потроху грузнуть, то думаєш собі, що ніхто нічого не може і врешті все сходить на одне: пити каву з молоком на терасі або ж заощаджувати грошенята, щоб купити будинок, або ж убити свою матір. Задзеленчав телефон, і вона здригнулася.

— Гало? — сказала вона.

— Я хотів би поговорити з пані Кюзен.

— Це я, — сказала вона. — Ну, що там?

— Мені відмовили, — сказав Жюло.

— Що? — перепитала вона. — Що-що?

— Вони відмовили мені.

— Цього не може бути.

— Мені відмовили.

— Але ж ти інвалід і давно працюєш; а що вони тобі сказали?

— Що я не маю права.

— Ох! — сказала вона. — Нічого собі!

— До вечора, — сказав Жюло.

Вона повісила слухавку. Вони відмовили йому. Інвалідові, давньому працівникові, сказали, що він не має права. Тепер я переживатиму, сказала вона собі. Молодик хропів, вигляд у нього був дурнуватий і повчальний. Фелікс вийшов, несучи на таці каву і дві чашки китайського чаю; він штовхнув двері, й ринуло сонце, над сонним хлопчиськом заяріло дзеркало, потім двері зачинилися, дзеркало потьмяніло, вони лишилися самі. Що він накоїв? Де він волочився? Що в його валізі? Тепер він буде розплачуватися — упродовж двадцяти, упродовж тридцяти років, якщо тільки його не уб'ють на війні, бідолашний юнак, він призовного віку. Він спить, хропе, в нього прикрощі, на терасі розмовляють про війну, мій чоловік не отримав допомоги. Господи, подумала вона, змилуйся, змилуйся над нами, бідолахами!

— Пітто! — скрикнув молодик.

І раптом прокинувся; якусь мить він дивився на неї червоними очима, роззявивши рота, потім клацнув щелепами, стиснув губи, і обличчя його прибрало розумного й лихого вигляду.