Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Чолов'яга тяжко опустився долі.

— Ноги аж гудуть, — усміхнувшись, пояснив він.

Сара роздерла носовички. Ґомес читав „Юманіте“ у першому класі, вилізши з ногами на лаву. Він побачиться з Матьє, потім поїде в Тулузу, а звідти літаком вирушить до Барселони. Вона розв'язала закривавлену пов'язку і, легенько сіпаючи, зняла її. Чолов'яга тихо застогнав. Липкий чорний струп укривав половину голови. Сара простягла носовичок Паблові.

— Біжи намочи в фонтані.

Малюк побіг, зрадівши, що може піти. Чолов'яга глянув на Сару. Він сказав:

— Я не хочу воювати.

Сара лагідно поклала йому руку на плече. Їй хотілося попросити в нього вибачення.

— Я пастух, — сказав він.

— А що ви робите в Марселі?

Він струснув головою.

— Я не хочу воювати, — повторив він.

Прибіг Пабло, Сара сяк-так промила рану і хутко перев'язала її.

— Встаньте, — сказала вона.

Волоцюга підвівся. Він розгублено дивився на неї.

— То що, мені треба їхати в Монпельє?

Вона понишпорила в сумочці й дістала дві стофранкові купюри.

— Це вам на дорогу, — сказала вона.

Чолов'яга не відразу взяв їх: він пильно дивився на неї.

— Беріть, — тихо й поспішно сказала Сара. — Беріть. І якщо можете цього уникнути, то не йдіть на війну.

Він узяв гроші. Сара міцно потиснула його руку.

— Не йдіть на війну, — повторила вона. — Що завгодно робіть, поверніться додому, сховайтеся, — краще вже це, ніж воювати.

Він безтямно дивився на неї. Вона вхопила Пабла за руку, обернулася, й вони попрямували далі. За мить вона озирнулася: він дивився на пов'язку і мокрий носовичок, які Сара кинула додолу. Врешті він нагнувся, навпомацки підняв їх і сховав до кишені.

Піт краплями цебенів з його чола на скроні, збігав по щоках від ніздрів до вух, спочатку він подумав було, що то комахи, й ляснув себе по щоці, та рука його розмазала теплі сльози.

— Боже милий, — сказав його сусід ліворуч, — оце духота!

Він упізнав той голос, це був Бланшар, вгодований бугай.

— Вони навмисне це роблять, — сказав Шарль. — Годинами тримають вагони на самісінькому осонні.

Запала тиша, потім Бланшар поспитався:

— Це ти, Шарлю?

— Я, — відказав Шарль.

І пошкодував, що обізвався. Бланшар полюбляв різні витівки, бризкав на людей із водяного пістолета або скочувався до них і чіпляв їм на ковдру картонного павука.

— Бач, зустрілися, — сказав Бланшар.

— Атож.

— Малий же цей світ.

В обличчя Шарлеві вдарила цівка води. Він утерся й почав відпльовуватися; Бланшар сміявся.

— Йолоп! — сказав Шарль. Він дістав носовичка й витер шию, змушуючи себе засміятися. — Це знову твій водяний пістолет?

— А певно, — регочучи, відказав Бланшар. — Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!

— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!

Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у вагон цідилося бліде світло, воно пробігало лежачими тілами, торкалося укривал, падало на обличчя. Та освітлений простір обмежувався дверним прозором; о праву й о ліву руч лежала майже цілковита темрява. Ото щасливці, мабуть, вони тицьнули щось носіям; тепер у них буде і світло, і свіже повітря; звівшись на ліктях, вони вряди-годи можуть побачити і зелені дерева. Він знесилено впав на лежак; сорочка його просякла потом, хоч викручуй. Швидше б уже рушали! Та потяг знай стояв, покинутий, оповитий сонцем. Чудернацький дух, — прілої соломи і парфумів „Убіґан“, — стояв на рівні підлоги. Він витягнув шию, щоб уникнути його, бо той дух викликав у нього нудоту, але піт стікав у нього по обличчю, тож він знову ліг і сопух накрив його з головою. Надворі видно було рейки, і сонце, і порожні вагони на запасних коліях, і білі від пилюги кущі: пустеля. А трохи далі була неділя. Неділя в Берку: дітлахи, які гралися на пляжі, родини, що смакували каву на терасах кав'ярень. Цікаво, подумалося йому, цікаво. В тому кінці вагона почувся голос:

— Денісе! Агов, Денісе!

Ніхто не відповів.