Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Не було, — сумно відказала вона.

Борис узяв її руку й поцілував долоню. Лола зашарілася.

— Ти такий люб'язний зі мною. Кажу ж, ти так змінився…

— Щось не так?

Лола міцно стиснула його руку.

— Ні, все гаразд. От тільки хотілося б знати, чому це ти такий люб'язний.

— Бо дорослішаю, — відказав він.

Вона випустила його руку й, усміхаючись, відкинулася у фотелі. Він тішився тим, що вона щаслива: йому хотілося залишити їй добру згадку про себе. Він погладив її руку й подумав: рік; в мене один лиш рік життя з нею; він розчулився: їхня історія вже мала чар минувшини. Раніше він тримав її у вуздечці, але це було мов угода без обмеження в часі: це дратувало його, він волів мати зобов'язання на визначений термін. Один рік: він принесе їй усе те щастя, котрого вона заслуговує, він виправить усі свої несправедливості, а потім кине її, але не зробить це мерзотно, не задля іншої жінки чи тому що вона остогидла йому: все воно влаштується саме, силою обставин, тому він буде доросліший і його пошлють на фронт. Він зиркнув на неї краєм ока: в неї був молодявий вигляд, її прегарні груди хвилювалися від утіхи; він сумно подумав: „Я буду чоловіком одної жінки“. Мобілізований у 1940 році, вбитий у 1941, ні, в 1942 році, бо ще ж піде часу на військову підготовку, от і вийде, що за свої двадцять два роки він пізнав одну жінку. Ще три місяці тому він мріяв спати зі світськими жінками; тому що хлопчиськом був, безжалісно подумав він. Йому доведеться вмерти, не пізнавши герцогинь, та він не шкодував за цим. З одного боку, за ті місяці, які йому лишилися, він міг колекціонувати перемоги, та йому не хотілося: так лише розтринькаєш себе. Коли тобі лишилося жити всього два роки, то треба радше зосередитися на одному. Жюль Ренар казав синові: „Вивчай одну жінку, але вивчай добре, лише тоді ти пізнаєш усіх їх“. Треба було ретельно вивчати Лолу, в ресторані, на вулиці, в ліжку. Він провів своїм вказівним пальцем по Лолиному зап'ястю й подумав: я ще не дуже добре знаю її. Були ще куточки її тіла, яких він не знав, та й не завжди він знав, що відбувається в її голові. Але в нього був ще рік. І до цього слід було братися негайно. Він обернув до неї голову й почав уважно розглядати її.

— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.

— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.

— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.

Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.

— Не переймайся, — сказав він.

Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.

— Ну, що, люба пані, — сказав добродій. — Слухатимемо промову Гітлера.

— Ох! А коли ж це? — поспиталася вдова.

— Сьогодні ввечері він виступатиме в Sportpalaats. [10] Палац спорту (нім.) — прим. пер.

— Бр-р-р! — здригнувшись, мовила вона. — Тоді я раніше вкладуся до ліжка та ще й голову сховаю під укривалом, щоб не чути його. Гадаю, нічого втішного для нас він не скаже.

— Боюся, що так, — відказав добродій.

Запала мовчанка, потім він знову озвався:

— Бачите, найбільшу помилку зробили ми в 1936 році, під час демілітаризації рейнської зони. Туди треба було послати десять дивізій. Якби ми вищирили зуби, то німецькі офіцери отримали б наказ про відступ. Але Сарро чекав згоди від Народного фронту, а Народний фронт вирішив, що краще буде віддати нашу зброю еспанським комуністам.

— Англія не пішла б за нами, — зауважила вдова.

— Вона за нами не пішла б! Вона за нами не пішла б! — нетерпляче повторив добродій. — Гаразд, пані, тепер я поставлю вам запитання. Знаєте, що зробив би Гітлер, якби Сарро оголосив мобілізацію?

— Ні, не знаю, — відказала вдова.

— На-клав-би-на-се-бе-ру-ки, пані; мені відомо це з надійного джерела: вже двадцять років я знайомий із офіцером із 2-го відділу.

Вдома сумно схилила голову.

— Стільки втрачених нагод! — зітхнула вона.

— А хто винен, пані?

— Ох! — сказала вона.

— От-от! — сказав добродій. — Тож бо й воно! Ось що значить голосувати за червоних. Француза не виправити: війна вже на порозі, а він знай вимагає оплачуваних відпусток.

Вдова підняла голову: її обличчя було стривожене.

— То ви гадаєте, що буде війна?

— Про війну, — сказав добродій, — і думати немає чого. О-о, не так швидко вона буде. Ні, Даладьє не дитина, він, звичайно ж, поступиться. Але ми матимемо гірші неприємності.

— Негідники, — крізь зуби процідила Лола.

Борис із симпатією глянув на неї. Як на її думку, то чехословацьке питання було просте: на цю маленьку країну напали, Франція мусить її захистити. Вона не дуже зналася на політиці, зате була великодушна.