Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Ох, — сказав він, — чую я, що здохну під час цієї мандрівки.

— Та ви з глузду з'їхали! — тривожно вигукнула Жаніна. — Ви геть ума рішилися, як ви можете казати таке?

Вона обійшла довкруг візка і нахилилася до нього, він відчув її гарячий подих.

— Годі, годі! — сказав він, регочучись їй ув обличчя. — Не треба вдавати. Вже хто-хто, а ви не будете сумувати, якщо я помру. Хіба що та гарнюня чорнявка, медсестра лікаря Роберталя.

Жаніна хутко випросталася.

— Вона мов баба-яга, — сказала вона. — Ви уявити собі не можете, скільки прикростей завдала вона Люсьєні. О, ця залляла б вам сала за шкуру, — крізь зуби додала Жаніна. — І їй голову не задуриш, вона не така дурненька, як я.

Шарль підвівся і занепокоєно роззирнувся довкруги. В залі вишикувалося понад дві сотні візків. Один по одному носії викочували їх на перон.

— Я не хочу їхати, — пробурмотів він крізь зуби.

Жаніна раптом розгублено глянула на нього.

— Прощавайте, — сказала вона йому. — Люба, люба моя лялю, прощавайте.

Він хотів було відповісти, та візок сіпнувся. Дрижаки пробігли по ньому від ніг до потилиці; він відкинув голову назад і побачив, як над схилилося червонясте обличчя.

— Пишіть мені, — гукнула Жаніна, — пишіть!

Він був уже на пероні, в гаморі свистків і прощальних вигуків.

— Оце… оце наш потяг? — тривожно поспитався він.

— Не подобається? А ви що хотіли? Східний експрес? — іронічно запитав служник.

— Таж це товарні вагони!

Служник сплюнув собі під ноги.

— В пасажирському вагоні ви не помістилися б, — пояснив він. — Треба було б знімати сидіння, знаєте яка це морока?

Носії брали лежаки за два кінці, знімали їх із візків і несли до вагонів. Біля вагонів стояли служники у кашкетах, вони нагиналися, брали лежаки, як могли, і заносили їх у темряву. Красунчик Самуель, найбільший джигун у Берку, в якого було вісімнадцять костюмів, проплив у руках носіїв біля Шарля і догори дригом зник у вагоні.

— Таж є санітарні потяги, — обурено сказав Шарль.

— Ох, маєте слушність. Але хто б це напередодні війни подавав санітарні потяги у Берк, щоб вивозити калік?

Шарль хотів було відповісти, але його лежак раптом гойднувся, і його підняли в повітря униз головою.

— Несіть мене прямо, — заволав він, — прямо несіть мене!

Носії зареготалися, зяйлива діра наблизилася, побільшала, вони випустили мотузки, і домовина м'яко гупнула об свіжу землю. Схилившись над могилою, доглядачка і консьєржка гірко заридали.

— От бачиш, — сказав Борис, — от бачиш, усі вони дають драла.

Вони сиділи у передпокої готелю біля обвішаного орденами добродія, котрий читав газету. Портьє привіз ліфтом дві валізи зі свинячої шкури і поставив їх біля входу, поруч з іншими.

— П'ятеро зранку вибуває з готелю, — байдуже сказав він.

— Поглянь на ці валізи, — сказав Борис, — вони зі свинячої шкіри. Ці люди не заслужили їх, — суворо докинув він.

— Чому, красунчику мій?

— Вони мають бути обклеєні наліпками.

— Але ж тоді не видно було б свинячої шкіри, — заперечила Лола.

— От-от. Справжню розкіш потрібно приховувати, до того ж, це замінило б чохли. Якби я мав такі валізи, то мене тут не було б.

— А де ти був би?

— Та де завгодно: в Мексиці або в Китаї. — Він додав: — Із тобою.

Висока жінка в темному капелюсі схвильовано пройшла через передпокій; вона гукала:

— Маріетто! Маріетто!

— Це пані Делярів, — сказала Лола. — Вона виїжджає сьогодні ополудні.

— Незабаром ми залишимося в готелі самі, — сказав Борис. — Ото буде цікаво: щовечора мінятимемо кімнату.

— Вчора в казіно, — сказала Лола, — мене слухало душ із десять. Тому я більше не надриваюся. Я попросила, щоб усіх їх зібрали докупи, за столиками посеред зали, та й мугикаю їм свої пісеньки на вухо.

Борис підвівся й пішов глянути на валізи. Він потайки помацав їх і вернувся до Лоли.

— Чому вони їдуть звідси? — знову сідаючи, сказав він. — Їм і тут велося б незлецьки. Якщо це станеться, то їхні домівки розбомбують відразу ж після їхнього повернення.

— Воно, звісно, так, — відказала Лола, — та це ж їхні домівки. Невже ти не розумієш?

— Ні.

— Так воно ведеться, — сказала вона. — З певного віку очікуєш на неприємності вдома.

Борис зареготався, й Лола занепокоєно випросталася: в неї давненько вже таке було — якщо він сміявся, то їй здавалося, що сміється він із неї.

— Чому ти регочеш?

— Бо вважаю, що ти дуже зухвала. Ти пояснюєш мені, що відчувають люди певного віку. Але ж ти нічогісінько не тямиш, сердешна моя Лоло: в тебе ніколи не було домівки.