Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Вандал! — обурено закричала пані Луїза. — Якщо вже не хотіли брати з собою, то краще віддали б мені.

— Я не хотів ні брати його з собою, ні віддавати, — відказав Шарль.

Вона стенула плечима, підійшла до дверей і розчинила їх настежень.

— Ну, що, вирушаємо? — поспитався він.

— Те певно ж, — відказала вона. — Ви ж не хочете пропустити потяг?

— Ну, то хутчій! — сказав Шарль. — То хутчій давайте!

Вона зайшла ззаду і штовхнула візок; він простягнув руку, щоб мимохідь доторкнутися до стола, на мить побачив вікно і шматок стіни у дзеркальці, прикріпленому над головою, а потім більше нічого, він був у коридорі, у хвості довгої низки візків, які вишикувалися під стіною; йому здавалося, ніби в нього видирають серце.

Похоронний поїзд рушив з місця. „Рушають, — сказала пані Боннетен. — Гляньте-но, небагато людей проводжає його в останню путь“. Вони рухалися помалу, зупиняючись майже на кожному кроці, наприкінці дороги чекала темна могила, медсестри пхали візки удвох, та ліфт був один, і вони згаяли багато часу.

— Довго так, — сказав Шарль.

— Без вас не поїдуть, — відказала пані Луїза.

Похоронна карета проїхала попід вікнами; невисока пані в жалобному вбранні, мабуть, родичка, консьєржка замкнула своє приміщення на ключ, вона йшла поруч із огрядною пані в сірій сукні й голубому капелюсі, доглядачкою. Пан Боннетен сперся ліктями на балконі біля своєї дружини. „Татусь Віґ'є був братом-масоном“, — сказав він. — „Звідки ти це знаєш?“ — „Ха! Ха!“ — самовдоволено зареготав він. І докинув за мить: „Коли він потискав мені руку, то малював пальцем трикутник на моїй долоні“. Кров кинулася в скроні пані Боннетен, бо її чоловік так непоштиво казав про небіжчика. Вона провела поглядом похоронний поїзд і подумала собі: „От бідолаха“. Він лежав, простягнувшись на спині, вперед ногами його везли до могили. Бідолаха, як сумно не мати родини. Вона перехрестилася. На всю довжину; його пхали до темної могили, він відчув, як з-під нього вислизає ліфт.

— Хто їде з нами? — поспитався він.

— Від нас ніхто, — сказала пані Луїза. — Призначили трьох медсестер з норманського шале й Жоржету Фуке, вона з клініки доктора Роберталя.

— А, бачив я її, — сказав Шарль, поки вона обережно пхала його до ями. — Чорнявка з гарними ногами. На вигляд вона з норовом.

Він частенько бачив її на пляжі, де вона наглядала за гуртом малих рахітиків і по заслузі роздавала їм потиличники; в неї були голі ноги, й вона носила полотняні черевички. Гарнюні ноги, нервові й волохаті, він подумав тоді, що був би не проти, аби вона його доглядала. Вони спустять його на мотузках у могилу, й ніхто не нахилиться над ним, крім цієї невисокої жіночки, яка не дуже побивається за небіжчиком, як сумно так помирати; пані Луїза пхнула його до кабіни ліфта, під стіною там уже стояв якийсь візок.

— Хто там? — поспитався Шарль, мружачи очі.

— Петрюс, — озвалися з візка.

— А, це ти, стара срако! — сказав Шарль. — То що? Переїжджаємо?

Петрюс не відповів, поштовх, Шарлю здалося, ніби він висить за кілька сантиметрів над візком, вони пірнали у могилу, підлога четвертого поверху була вже над його головою, він покидав своє життя зверху, через каналізаційну діру.

— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?

Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.

— Послухай-но, — сказав він, — ти вмієш читати?

Панок сахнувся од нього й наддав кроку.

— Та не тікай, — гукнув до нього Здоровань Луї. — Я ж тебе не з'їм.

Панок побіг прудкіше, Здоровань Луї закульгав услід за ним, простягаючи йому військовий квиток; врешті, панок завдав ноги на плечі і чкурнув од нього, волаючи з переляку, мов худобина. Здоровань Луї став і, чухаючи голову під пов'язкою, дивився, як той біжить: панок зробився малий і круглий, ніби м'яч, ось він підкотився до рогу вулиці, підстрибнув, звернув за ріг і щез.

— Оттак-пак! — сказав Здоровань Луї. — Оттак-пак!

— Не треба плакати, — сказала пані Луїза.

Вона витерла йому сльози своєю хустинкою, я й не думав, що плачу. Він трохи розчулився: так приємно було оплакувати самого себе.

— Тут я був такий шасливий.

— Ніколи б не повірила, — сказала пані Луїза. — Ви завжди на когось бурчали.