Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Він стояв у нефі, священик співав для нього; він думав собі: „Спочинок, супокій, супокій, спочинок“. „Ступивши в вічність, він нарешті став собою“. [9] Перший рядок з сонета Стефана Малларме «Надгробок Едгара По». Переклав з французької Михайло Москаленко. Цит. за виданням: Стефан Малларме. Вірші та проза — К.: «Юніверс», 2001, стор. 119 — прим. пер. Ти створив мене таким, який я є, і незбагненні шляхи твої; я найганебніший із твоїх задумів, ти бачиш мене, і я слугую тобі, повстаю проти тебе, ображаю тебе й, ображаючи, слугую тобі. Я — твоє творіння, ти любиш себе в мені, ти терпиш мене, ти, який створив чудовиська. Задзеленчав дзвоник, віруючі схилили голови, та Даніель стояв прямо, з непорушним поглядом. Ти бачиш мене, Ти любиш мене. Він почувався спокійним і святим.

Похоронна карета зупинилася біля дверей двадцять четвертого будинку. „Ось вони, ось вони“, — сказала пані Боннетен. — „Це на четвертому поверсі“, — сказала консьєржка. Вона впізнала службовця похоронного бюра і сказала йому: „Добридень, пане Рене, як справи?“ — „Добридень, — відказав пан Рене. — Бачте, надумалися хоронити в неділю“. — „Ох, — сказала консьєржка, — такі ми вже вільнодумці!“ Жак подивився на Матьє і, грюкнувши кулаком по столі, сказав: „А якщо ми виграємо цю війну, то знаєш кому від цього буде зиск? Сталінові“. — „А якщо будемо сидіти склавши руки, то зиск отримає Гітлер“, — м'яко відказав Матьє. — „Ну, й що? Сталін — це той самий Гітлер. От тільки угода з Гітлером заощадить нам два мільйони людей і порятує нас від революції“. Ну от. Матьє підвівся і зиркнув у вікно. Він навіть не розлютився; він думав: „Навіщо все це?“ Філіп дезертирував, а небо зберігало свій добротливий недільний вигляд, вулиці пахнули вишуканою кухнею, мигдальними тістечками, курятиною, родиною. Пройшла подружня пара, чоловік ніс тістечка, загорнуті у вощений папір, він тримав пакет на мізинці за рожеву стрічечку. Як і щонеділі. Це жарт, це не насправжки, бачиш, яке все спокійне, жодного виру, це маленька недільна смерть, маленька смерть у родинному колі, тобі треба лише виправити свій ґандж, небо існує, продуктова крамниця існує, торт існує; дезертири не існують. Неділя, неділя, перша черга біля пісуару на майдані Кліші, перша денна спекота. Ввійти до ліфта, який щойно опустився, вдихнути в його темній клітці парфуми білявки з четвертого поверху, натиснути білу кнопку, легеньке погойдування, тихий підйом, вставити ключа в замкову шпарину, як і щонеділі, почепити капелюха на третій вішалці, поправити вузол краватки перед люстром у передпокої, штовхнути двері до вітальні, гукаючи: „Ось і я“. Що вона робитиме? Хіба не підійде вона до нього, як і щонеділі, шепочучи: „Милий мій“? Це було так правдоподібно, від правдоподібности аж душило. І все-таки він утратив це назавжди. Якби ж то я міг розлютитися! Він дав мені ляпаса, подумалося йому. Дав ляпаса. Він зупинився, у боці шпигало, він притулився до дерева, він не гнівався. „Ох, — з відчаєм подумав він, — ну, чому я більше не дитина?“ Матьє сів навпроти Жака. Жак говорив, Матьє дивився на нього, і все було таке нудне, бюрко у напівмороці, тиха мелодія потойбіч сосон, мушлі вершкового масла на тарілці, порожні келихи на таці: незначуща вічність. Йому теж хотілося заговорити. Говорити ні про що, аби нічого не сказати, щоб розбити цю вічну тишу, яку не вдавалось пробити братовому голосові.

— Не суши собі мізки. Війна, мир — все воно варте одне одного.

— Як це — варте? — здивовано перепитав Жак. — Скажи-но це мільйонам людей, які готуються до смерти.

— То й що? — добротливо поспитався Матьє. — Вони носять у собі свою смерть від самісінького народження. І навіть якщо їх виполонять до одної душі, то людство все одно буде повне, як і раніше: жодної прогалини, жодної нестачі.

— Крім дванадцяти-п'ятнадцяти мільйонів душ, — сказав Жак.

— Та не в кількості справа, — сказав Матьє. — Воно заповнене лише саме собою, йому нікого не бракує, і воно нікого не чекає. Воно, як і раніше, йтиме нікуди, й такі ж самі люди будуть ставити ті самі запитання й так само марнуватимуть життя.

Жак, усміхаючись, дивився на нього, щоб показати, що він не такий уже й дурний.

— І що ти хочеш оцим сказати?

— Та якраз нічого, — відказав Матьє.

— Ось вони, ось вони, — збуджено закричала пані Боннетон. — Зараз поставлять домовину на мари.

Війна — це ніщо, потяг вирушав, наїжачившись піднятими кулаками, Моріс знайшов товаришів: Дюбеш і Лоран притиснули його до вікна, вони співали: „З інтернаціоналом здобудемо людских прав“. „Ти співаєш, як моя дупа“, — сказав йому Дюбеш. — „Як умію!“ — буркнув Моріс. Йому було гаряче, давило у скронях, це був найкращий день у його житті. Шарлеві було зимно, в животі боліло, він подзвонив утретє; він чув гучання хутких кроків у коридорі, грюкали двері, та ніхто не приходив. „Що вони там дляються, я ще вроблюся тут через них“. Важко гупаючи, хтось пробіг біля кімнати…