Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Робота? — знову перепитав Рібадо.

Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.

— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.

Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.

— Я можу працювати, — сказав він.

— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.

— Що?

— Кажу, ти скидаєшся на хворого.

Чолов'яга зачудовано глянув на нього.

— Я не хворий, — сказав він.

— Ти білий, мов крейда. І що це за пов'язка?

— Та то мене по голові втелющили, — пояснив чолов'яга. — Пусте.

— Хто це тебе втелющив? Поліцаї?

— Ні, хлопці. Я можу працювати хоч зараз.

— Хтозна, — сказав Рібадо.

Чолов'яга нагнувся, взяв діжку й підняв її на простягнутих руках.

— Можу працювати, — поставивши її на землю, сказав він.

— Ну й гаспид! — захоплено вигукнув Рібадо. І додав: — Як тебе зовуть?

— Мене зовуть Здоровань Луї.

— В тебе є документи?

— Військовий квиток, — відказав Здоровань Луї.

— Ану давай.

Здоровань Луї понишпорив у внутрішній кишені сорочки, обережно дістав квиток і простягнув Рібадові. Той розгорнув його і засвистів.

— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!

— У мене все гаразд, — занепокоєно сказав Здоровань Луї.

— Гаразд? А ти вмієш читати?

Здоровань Луї хитро зиркнув на нього.

— Щоб носити діжки, читати не треба.

Рібадо простягнув йому квиток.

— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.

— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.

Рібадо розлютився.

— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!

Здоровань Луї запхав квиток до кишені.

— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.

— Я не беру на роботу дезертирів.

Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.

— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.

Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:

— Шкодую, — сказав він.

Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: «Дезертир мені не потрібен». Потім гукнув:

— Гей, Шарло!

— Га? — поспитався той.

— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.

— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би добряче стати нам у пригоді.

— Я не хочу наймати дезертирів, — сказав Рібадо.

— Та певно ж, — відказав Шарло.

Обоє обернулися: високий чолов'яга поставив діжку на землю, він із нещасним виглядом крутив у руках свій військовий квиток.

Юрма оточувала їх, несла, кружеляла їх і, кружеляючи, густішала, Рене вже й сам не знав, стоїть він непорушно чи кружеляє разом із юрбою. Він дивився на французькі знамена, які майоріли над входом у Східний вокзал; війна була там, на кінцях рейок, поки що вона не давалася взнаки, він почував, що йому загрожує набагато ближча катастрофа: юрма, це таке ненадійне, над нею завжди ширяє лихо. Похорони Ґаллієні, він повзе, він тягне свою білу сукенку поміж чорним корінням юрми, під спекотою сонця, підвищення падає, не дивися, вони понесли непорушну жінку, її нога в червоному мереживі стирчить із роздертого черевичка; юрма оточувала його під світлим і порожнім небом, ненавиджу юрмиська, він скрізь відчував очі, сонця, від яких розпускалися огненні квіти на його спині й животі, які пекли його довгий блідий ніс, від'їзд у передмістя в перші неділі травня, а наступного дня в газетах буде: «Червона неділя», кількоро душ розчавили у натовпі. Ірена захищала його своїм маленьким пухким тілом, не дивися, вона цупить мене за руку, вона тягне мене, і жінка проходить за мною, ковзає над натовпом, наче мрець Гангом. Вона осудливо дивилася на підняті кулаки, вони там, віддалік, під триколірними знаменами, над морем кашкетів. Вона каже:

— Йолопи!

Рене вдав, ніби не чує; та його сестра з переконливою повільністю каже далі:

— Йолопи! Їх посилають на бійню, а вони радіють.

Вона обурливо поводить себе. В автобусі, в кіні, в метрі вона поводила себе непристойно, завжди казала те, що не слід було казати, її м'який голос казав обурливі речі. Він зиркнув позад себе, цей чоловік із лисячим писком, з надто вже пильним поглядом і поточеним носом слухав їх. Ірена поклала йому долоню на плече, вигляд у неї був замислений. Вона допіру пригадала, що доводиться йому старшою сестрою, він подумав, що зараз вона даватиме йому нудні поради, але так чи так вона вибралася провести його на вокзал, і тепер вона була самісінька серед цих чоловіків без жінок, як тоді, коли він водив її на матч із боксу в Пюто, тож не слід було дратувати її. Вона читала, лежачи на дивані, багато палила й сама конструювала свої погляди, мов ті капелюшки. Вона сказала йому: