Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Раджу тобі вшитися, — безпристрасним голосом сказав Моріс. — Я не люблю паненят і можу розгніватися.

— Я не вшиюся, — тупнувши ногою, сказав Філіп. — Врешті, годі з мене цього! Годі з мене цих людей, котрі вдають, ніби не бачать мене, або ж дивляться на мене з погордою, а за яким правом? за яким правом, га? Я існую, я, і я вартий вас. Я не піду, якщо треба буде, я залишуся на всю ніч, я хочу нарешті все пояснити.

— А, то ти не підеш! — закричав Моріс. — Ти, значить, не підеш!

Він згріб його за барки і потурив до дверей; Філіп хотів було опиратися, та марно: Моріс був дужий, мов бугай.

— Відпустіть мене! — кричав Філіп. — Відпустіть мене, якщо ви мене витурите, то я залишуся під вашими дверми і зчиню ґвалт, я не боягуз, я хочу, щоб ви мене вислухали. Відпустіть мене, тварюко! — кричав він, стусаючи Моріса носаками.

Він побачив, як Моріс замахнувся, і серце його завмерло.

— Ні! — зойкнув він. — Ні!

Моріс двічі вдарив його кулаком по обличчю.

— Ти там не дуже, — озвалася Зезета. — Це ж хлопчак.

Моріс відпустив Філіпа і з якимсь подивом глянув на нього.

— Я… я вас ненавиджу! — пробелькотів Філіп.

— Послухай, парубче… — нерішуче сказав Моріс.

— Ви ще побачите, — вигукнув Філіп, — усі побачите! Вам буде соромно.

Він вибіг у коридор, увійшов до своєї кімнати й двічі обернув ключа у замку. Потяг котився, пароплав підіймався й опускався, Гітлер спав, Івіш спала, Чемберлен спав, Філіп упав на ліжко й заплакав, Здоровань Луї насилу плентався, будинки, будинки і знову будинки, голова його палала, та він не міг зупинитися, йому потрібно було йти серед цієї підступної ночі, яка чатувала на нього, серед цієї жахливої шамкої ночі, Філіп ридав, в нього не було сил, він плакав, він чув, як вони шепочуться за стіною, він не міг навіть ненавидіти їх, він ридав, викинутий у холодну й жалюгідну ніч, в ніч сірих перехресть, Матьє прокинувся, устав з ліжка й підійшов до вікна, він чув шепіт моря, він усміхнувся цій прегарній молочній ночі.

День сорому, день спочинку, день страху, Божий день, сонце сходило над неділею. Маяк, сигнальний вогонь, хрест, щока, ЩОКА, Господь несе свій хрест у церкви, я несу свою щоку недільними вулицями, гляньте, у вас пухлина; та ні: це мені затопили в пику, нікчемний упосліджений чоловік, який несе свої сідниці на мармизі, здоровецька голова, яку тяжко носити, розчереплена довбешка, сповита, гарбуз такий, круглий гарбузяка, вони гупнули ззаду, раз і вдруге, він ішов немовби у своїй голові, підошви дудоніли у голові, неділя, де ж я знайду роботу, двері були замкнені, великі залізні двері, поцвяховані, іржаві, зачинені, там лише морок, тхне тирсою, мастилом і ржавим залізом на підлозі, засміченій іржавою стружкою, вони були замкнені, ці жахливі дерев'яні дверцята, замкнені, там напхом напхано всього, там кімнати, напхані меблями, спогадами, дітьми, ненавистю, густим духом смаженої цибулі, і білий пристібний комірець на ліжку, й замислені жінки за віконними рамами, він простував повз вікна, повз погляди, заціпенівши й закам'янівши під тими поглядами. Здоровань Луї простував поміж цегляними мурами і залізними ворітьми, простував без копійки в кишені, без крихти хліба, яку можна було б кинути на зуб, й голова його калатала мов серце; він ішов, і підошви черевиків гупали йому в голові, бух, бух, вони йшли, уже спітнівши, вбитими недільними вулицями, його щока освітлювала бульвар перед ним, він думав собі: «Це вже вулиці війни». Думав: «Що ж мені кинути на зуб?» Вони думали: «Невже немає жодної живої душі, яка стала б мені у пригоді?» Та маленькі темні чоловічки, дужі трударі з камінними обличчями, голилися, думаючи про війну, думаючи про те, що в них цілий день попереду, аби про неї думати, цілісінька порожня днина, щоб волочити свою тривогу вбитими вулицями. Війна: замкнені крамниці, пустельні вулиці, триста шістдесят п'ять неділь на рік; Філіп звався Педром Касаресом, увечері того ж самого дня Педро Касарес вирушав до Швайцарії, він віз до Швайцарії набряклу прищувату щоку, карбовану долонею з п'ятьма пальцями; жінки дивилися на нього з висоти своїх вікон.

Бог дивився на Даніеля.

Чи назву я його Богом? Однісіньке слово, й усе зміниться. Він притулився до сірих віконниць, які затуляли крамницю лимаря, люд поспішав до церкви, чорні на рожевій вулиці, вічні. Все було вічне. Пройшла молодичка, білява й легка, її коси були укладені в наперед задуманому безладі, вона мешкала в готелі, чоловік приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, він був промисловцем із По; її лице було сонне, тому що була неділя, її тендітні ноги дріботіли до церкви, душа її була срібним озером. Церква: нора; фасад у римському стилі, о праву руч біля входу в другій капличці можна було побачити лежачу камінну статую. Він усміхнувся продавчині з галантереї і її маленькому синові. Чи назову я його Богом? Він не здивувався, він думав: це мало статися. Раніше чи пізніше. Я відчував, що хтось таки є. Все, що я робив, робив я для свідка. Без свідка ти немовби випаровуєшся.