Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.

Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.

— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.

Філіп опустив очі.

— Так, — відказав він. — Еміль.

— Далі?

Філіп здригнувся.

— Я не можу тут говорити.

— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.

— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.

Моріс прохилив двері.

— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.

Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.

— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?

Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.

— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.

Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.

— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.

Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив:

— Не треба їхати.

— Куди?

— На війну.

У Моріса був приголомшений вигляд.

— Це нишпорка, — заверещала Зезета.

Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.

— То ти знаєш Еміля чи ні?

Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.

— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.

Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.

— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.

Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:

— І вам зробить.

Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:

— Казала ж я тобі, що це провокатор!

Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.

— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!

— То чому ти приліз сюди?

— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.

— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс. — Чимало я бачив, але щоб таке!

Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.

— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?

Філіп затремтів.

— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.

— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?

— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.

Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.

— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.

Моріс гидливо зиркнув на нього.

— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!

— Я не фашист, — відказав Філіп.

— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!

Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:

— Не піду.

Якусь мить вони стояли один перед одним, потім Філіп вибухнув:

— Які ви жорстокі! Всі. Всі. Я був поруч, я чув, про що ви говорили, і сподівався… Але ви такі ж, як і всі, ви як мур. Завжди засуджувати, ніколи не намагаючись зрозуміти; хіба ви знаєте, хто я? Я дезертирував задля вас; я ж бо міг спокійнісінько лишитися вдома, де я скільки завгодно їм і живу в теплі серед гарних меблів, оточений слугами, та я все покинув заради вас. А ви, вас посилають на бійню, а ви вважаєте, що це добре, ви й мізинцем не хочете поворухнути, вам дають до рук гвинтівки і ви гадаєте, що герої, а якщо хтось чинить інакше, то ви називаєте його собачим паненям, фашистом і боягузом лиш через те, що він не робить так, як усі. Ви брешете, я не боягуз, не фашист, і не моя вина, що я дитина заможних батьків. Знаєте, легше, набагато легше бути дитиною бідняків.