Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Вони розмовляли. Філіп не чув до ладу, про що вони говорили, та зрозумів, що чоловіка зовуть Моріс, і це його трохи підбадьорило. Він знову ліг, простягнув ноги, відсунув простирало від підборіддя, тому що боявся заразитися. Почувся якийсь тихий спів. Чудернацький тихий спів.

— Не скигли, — лагідно сказав чоловік, — не скигли, це нічого не дасть.

І нього був теплий і хрипкий голос, він вимовляв слова різко й уривчасто, вони вилітали з його горлянки то дуже швидко, то повільно, шорсткі й нерівні; та потім вони переростали в тихий сумовитий звук. Спів припинився після одного чи двох схлипів. Він схиляється над нею й бере її за плечі. Філіп відчув дві дужі долоні на своїх плечах, над ним схилилося обличчя. Смагляве й худе обличчя, майже чорне, з синюватими щоками, носом боксера і прегарними гіркими вустами, вустами негра.

— Не скигли, — повторив голос. — Не скигли, маленька моя, заспокойся.

Філіп геть заспокоївся. Він чув, як вони туди-сюди ходили кімнатою, немов були простісінько в його номері. Потом потягли по підлозі щось важке. Може, ліжко або валізу. А потім чоловік скинув черевики.

— Наступної неділі, — сказала Зезета.

В неї був трохи вульгарніший, але співучий голос. Філіп не зовсім добре уявляв її собі: мабуть, вона була білява, обличчя дуже бліде, як Соні зі «Злочину і кари».

— Та й що?

— Ох, Морісе, та ти ж забув! Ми ж ідемо в Корбей, до Жанни.

— Підеш без мене.

— Я не зважуся піти без тебе, — відказала вона.

Вони заговорили тихіше. Філіп не розумів, про що вони балакають, та почувався щасливим, бо їм було сумно. Пролетарі. Справжнісінькі пролетарі. А то був просто пияк, неотеса.

— Тобі доводилося бувати в Нансі? — поспиталася Зезета.

— Давно колись був.

— Як там?

— Непогано.

— Надішли мені звідти поштові листівки. Хочу бачити, де ти перебуваєш.

— Вони не залишать нас там, ти ж знаєш.

Справжнісінький пролетар. Йому не хочеться воювати, він не думає про перемогу: він іде до війська зі смертю в душі, тому що в нього немає вибору.

— Велетню мій, — прошепотіла Зезета.

Вони замовкли. Філіп думав: «Їм сумно», й солодкі сльози зволожили його очі. Тихі сумні янголи. Я увійду, простягну до них руки, скажу їм: «Я теж сумний. Через вас, задля вас. Заради вас покинув я батьківський дім. Задля вас і заради тих, що йдуть на війну». Ми з Морісом станемо обабіч неї, і я скажу: «Я страдник миру». Він заспокоївся й заплющив очі: він уже не був самотній, двоє сумних янголів оберігало його сон. Страдник, який лежить горізнач, мов камінна статуя, і двоє смутних янголів біля його узголів'я з пальмовими гілками. Вони шепотіли: велетню, мій велетню, не покидай мене, я кохаю тебе, й ще одне слово, ніжне й коштовне, він уже не пам'ятав його, та це було найніжніше з-поміж ніжних слів, воно закрутилося, спалахнуло, мов полум'яний вінець, і Філіп разом з ним занурився у сон.

— Ох, нехай йому! — сказав Здоровань Луї. — Ох, нехай йому всячина!

Він сидів на хіднику; він уявити собі ніколи не міг, що в нього так може боліти голова, кожен вибух болю просто-таки приголомшував його. «Ох, — сказав він, — ох ти ж, заразо! Ох, лайно, щоб тобі!» Він підняв руку до щоки, на ній було щось липке й лоскітливе, мабуть, кров. «Гаразд, — сказав він собі, — зроблю перев'язку. Куди вони запроторили мою торбину?» Він помацав довкола себе, і його рука наткнулася на твердий предмет, це був гаманець. «Вони що ж, загубили свого гаманця?» — подумалося йому. Він узяв його й відкрив, гаманець був порожній. Він понишпорив у кишені, дістав сірника й черконув ним по асфальту; то був його гаманець. «Нічогенько, — подумав він, — нічогенько собі!» Його військовий квиток був у кишені сорочки, та гаманець був порожній. «І мені оце робити тепер?» Він помацав довкола себе, потім подумав: «Ні, в поліцію я не піду. Цього робити не слід». На хвильку він заплющив очі й почав глибоко вдихати повітря: голова так боліла, що він подумав було, чи немає там дірки. Він обережно доторкнувся до неї, вона була начебто ціла, та чуприна злиплася ковтунами й коли він натискав на череп, то в ньому починало так дудоніти, наче гамселили молотком. «В поліцію йти не хочеться, — подумав він. — Але що ж мені робити?» Його очі призвичаїлися до напівмороку, й за кілька кроків од себе він розгледів на бруківці щось темне. Це моя торба. Він рачки поплазував до неї, бо не міг триматися на ногах. «Що це?» Його пальці потрапили в якусь калюжу. «Вони розбили мою пляшку», — подумав він, і серце його болісно стислося. Він узяв торбину, полотно намокло, від пляшки лишилися друзки. «А нехай йому! — подумав він. — А щоб йому!» Він поклав торбину, сів у калюжу вина посеред бруківки й заплакав; ридання йшли носом, він увесь здригався, череп немовби розламувався: так ревно він не плакав, одколи померла його мати. Шарль був голісінький, ноги задерті догори, перед шістьма старшими медсестрами, наймолодша махала крильми й ворушила щелепами, це означало: придатний для служби у війську; Матьє меншав і круглішав, на нього чекала Марсель, розставивши ноги, Марсель була ракеткою, коли Матьє зробився геть круглим, Жак загилив його, він упав у вирву від снаряда, впав у війну; війна шаленіла, бомба розтрощила шибку й підкотилася до узголів'я. Івіш випросталася, бомба розквітла, зробилася букетом руж, з нього вийшов Оффенбах. «Не їдьте, — сказала Івіш, — не йдіть до війська, а то що зі мною буде?» Перемога, Філіп надів багнет на дуло гвинтівки, він кричав: за перемогу, за перемогу, дванадцять царів утікали, цариця була звільнена, він розрізав її пута, вона була гола, маленька і тлуста, в неї були зизі очі; шрапнелі й гранати чимдуж кинулися на командувача, П'єр ловив їх своєю спиною і складав у торбу, вона була схованкою, та четверта хотіла було полетіти, він ухопив її за крильце, вона сичала і дриґалася, він зареготався й почав її обскубувати, командувач дивився на нього, лежачи на спині, шрапнель вирвала йому щоки і ясна, та очі лишилися на місці, великі, сповнені зневаги, П'єр щосили кинувся тікати, він дезертирував, дезертирував, він тікав у пустелю, Мод запитала його: «Можу я прибрати зі столу?» Віґ'є помер, він смердів; Даніель зняв штани, він думав: є погляд, він постав перед поглядом, боягуз, педераст, негідник, виклик усьому світові. Воно бачить мене, воно бачить мене таким, який я є. Аннекен не міг заснути, він думав: я мобілізований, і це здавалося йому дивним, голова його сусідки тяжко налягла на його плече, вона пахнула косами й брильянтином, він опустив руку і помацав її стегно, це було приємно, але трохи стомлювало. Він упав на живіт, в нього вже не було ніг. «Коханий мій!» — заволала вона. — «Що ти кажеш?», — озвався сонний голос. — «Мені щось наснилося, — відказала Одетта, — спи, спи, любий». Філіп зненацька кинувся зі сну: це було не півняче кукурікання, а солодкий жіночий стогін, ох, о-о-о-ох, о-о-ох, спочатку він подумав було, що вона плаче, аж ні, він добре знав отакі стогони, йому частенько доводилося їх чути, коли він притулявся вухом до дверей, блідий від люті й холоду. Та цього разу стогін не викликав огиди. Він був новий і солодкий: стогін янголів.