Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Гей-но! — погукав Шарль.

Тупіт лунав і далі, гомін ущух, та над головою його почали гучно стукати. Нехай їм усячина, якби це була мала Дорліяк, яка дає їм щомісяця п'ять тисяч франків самих лише чайових, то вони очі одна одній повидирали б, аби зайти до її палати. Він здригнувся, напевне, відчинені вікна, струмінь холодного повітря тягнув попід дверми, вони провітрюють, ми ще не поїхали. а вони вже провітрюють; гомін, зимний вітер, вигуки просягали до палати, мов у млин, я немовби у громадському місці. Від першого свого рентгену він не пам'ятав такої тривоги.

— Гей-го! Гей-го! — знову погукав він.

За десять одинадцята, Жакліна не прийшла, на ввесь ранок його покинули самого. Коли вони вже закінчать той рейвах нагорі? Удари молотка відлунювали йому в очах, таке, наче забивають цвяхами мою домовину. Очі були сухі й щеміли, він зненацька прокинувся о третій над ранком після лихого сну. Втім, це був майже не сон: він залишився в Берку; пляж, лікарні, клініки, все було порожнє: ні хворих, ні медсестер, чорні вікна, порожні зали, й куди око засягне — голий сірий пісок. Та ця порожнеча була не просто порожнечею, таке бачиш лише уві сні. Сон тривав; очі його були широко розплющені, а сон тривав: він лежав на візку посеред палати, але вона вже була порожня; не мала вона вже ні верху, ні низу, ні правого боку, ні лівого. Залишалися чотири перегородки, саме чотири перегородки, мов на кораблі, які сходилися під прямим кутом між чотирма стінами. Коридором тягли тяжкий нерівний предмет, напевне, здоровецьку валізу багатія.

— Гей-го! — крикнув Шарль. — Гей-го!

Відчинилися двері, увійшла пані Луїза.

— Нарешті, — сказав він.

— Ох, ще хвильку! — сказала пані Луїза. — Нам треба одягнути сто хворих; до кожного дійде черга.

— Де Жаніна?

— Гадаєте, вона має час займатися вами! Вона вбирає малюків Потьє.

— Дайте мені судно, — сказав Шарль. — Хутчій, хутчій!

— Що це з вами? Це ж не ваша пора.

— Я хвилююся, — відказав Шарль. — Либонь, від цього.

— Так, але мені треба буде спорядити вас. Всі мають бути готові до одинадцятої години. Отож поспішайте.

Вона розв'язала поворозки його піжами і стягла штани, потім підняла за стегна і підклала судно. Емаль була холодна і тверда. „В мене пронос“, — із жахом подумав Шарль.

— Як же я їхатиму в потязі, якщо в мене пронос?

— Не хвилюйтеся. Все передбачено.

Вона дивилася на нього, похитуючи в'язкою ключів. Потім сказала:

— Під час мандрівки буде гарна погода.

Його вуста затремтіли.

— Я не хочу їхати, — сказав він.

— Ох, ох! Годі вже вам, — сказала пані Луїза. — Ну що, скінчили?

Шарль натужився востаннє.

Вона понишпорила в кишені халата і дістала паперову серветку й ножиці. Потім розрізала серветку на восьмеро клаптів.

— Підведіться, — звеліла вона.

Він почув шурхіт паперу, а потім відчув його дотик.

— Ху! — сказав він.

— От! — мовила вона. — Поки я виноситиму судно, ляжте на живіт; я закінчу вас підтирати.

Він перевернувся ницьма, чув, як вона ходить палатою, а потім відчув ніжний доторк її вмілих пальців. Він полюбляв цей момент. Річ. Маленька покинута річ. Прутень набубнявів під ним, і він попестив його об свіже простирадло.

Пані Луїза перевернула його, мов клумак. Вона глянула на його живіт і зареготалася.

— Ох, дотепнику! — сказала вона. — Шкодуватимуть тут за вами, пане Шарлю, ви ж бо справжнісінький мартопляс.

Вона відкинула укривало і зняла з нього піжаму.

— Трохи одеколону на обличчя, — протираючи його, сказала вона. — Що ж, сьогодні умивання буде скорочене. Підніміть руки. Добре. Тепер підштанки, не дриґайтеся так, я не можу надіти вам шкарпетки.

Вона відступила, оцінюючи свою роботу, і вдоволено сказала:

— Ну, тепер ви як нова копійка.

— Довго ми будемо їхати? — хрипко поспитався Шарль.

— Може, й довго, — відказала вона, одягаючи на нього куртку.

— А куди нас повезуть?

— Хтозна. Гадаю, спочатку ви зупинитеся в Діжоні.

Вона роззирнулася зокола.

— Гляну, чи не забула чогось. Ох, — похопилася вона, — а кухлик! Ваша голубий кухлик! Ви ж так його любите.

Вона взяла його з етажерки і схилилася над валізою. То був голубий порцеляновий кухлик із червоними метеликами. Він був такий гарнюній.

— Я покладу його поміж сорочками, щоб він не розбився.

— Дайте-но його сюди, — звелів Шарль.

Вона здивовано глянула на нього, а потім простягнула кухля. Він узяв його, звівся на лікоть і, замахнувшись, пожбурив у стіну.