Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.

Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. „Ох!“ — раптом застогнав він.

— Що сталося?

— Нічого, — відказав він. — То мій сусід хропе.

Його живіт охопило щось на кшалт божевільного сміху, то було темне і шалене бажання відкритися і вивергнутися знизу; наляканий метелик тріпотів крилами поміж його сідницями. Він стиснув їх, і піт зацебенів по його чолі, заструмував до вух, лоскочучи щоки. „Я зараз вроблюся“, — з жахом подумав він.

— Ви більше нічого не кажете, — озвався світлий голос.

— Я… — сказав він, — я думав… Чому ви хотіли зі мною познайомитися?

— У вас гарні очі, які дивляться з погордою, — сказала вона. — Крім того, мені хотілося дізнатися, чому ви ненавидите мене.

Він трохи посунувся, щоб обманути потребу. І сказав:

— Я ненавидів усіх, тому що я вбогий. У мене кепський характер.

Це вирвалося у нього під тиском бажання; він відкрився зверху: зверху чи знизу, а треба було відкритися.

— Кепський характер, — тяжко зіпаючи, повторив він. — Заздрісник я.

Він ніколи такого не казав. Нікому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до його руки.

— Не треба ненавидіти мене: я теж убога.

Його прутень залоскотало: винні були не ті тоненькі гарячі пальчики, що лежали на його руці, воно походило здалеку, з великої голої кімнати на березі моря. Він дзвонив, приходила Жаніна, вона піднімала ковдру, підкладала судно під його стегна, дивилась, як він оправляється, і часом брала його дядька великим і вказівним пальцями, він страх як полюбляв це. Тепер його плоть стояла сторч, звичка та й годі; всі його бажання оправитися були отруєні гіркою знемогою, млосним бажанням відкритися, вивергатися під фаховим поглядом. „Ось який я“, — подумалося йому. І він впав у відчай. Він жахався самого себе, він струснув головою, і піт обпік йому очі. „Рушить цей поїзд чи ні?“ Йому здавалося, що якби вагон рушив з місця, то він вирвався б сам із себе, полишив би на місці всі свої болісні двозначні бажання і зміг би ще трохи протриматися. Він здушив іще один стогін: він страждав, зараз він роздереться, мов полотно; він мовчки стиснув м'яку й таку тоненьку руку. Руки, м'які, ніби мигдальне тісто, вміло беруть його дядька, дядько радіє, млявий, трохи понуривши голову, дівчина з ковбасної крамниці бере своїми пальчиками сардельку на підложжі з холодцю. Голісінький. Розпанаханий. Видимий. Шкаралуща репнула, це весна. Жах! Він ненавидів Жаніну.

— У вас така гаряча рука, — сказав голос.

— В мене лихоманка.

Хтось тихо застогнав на сонці, один із хворих, які лежали біля дверей. Медсестра підвелася і, переступаючи через тіла, підійшла до нього. Шарль підняв праву руку і хутко обернув люстерко; в ньому раптом відбилася медсестра, яка схилилася над огрядним рум'яним клаповухим підлітком. У нього був квапливий і вимогливий вигляд. Вона випросталася і повернулася на своє місце. Шарль почув, як вона нишпорить у своїй валізі. Потім, тримаючи в руці шклянку, медсестра обернулася до них обличчям. Вона голосно спитала:

— Може, ще комусь закортіло? Якщо комусь хочеться, то краще сказати зараз, під час зупинки, так буде зручніше. Не стримуйтеся і не соромтеся одне одного. Тут немає ні чоловіків, ні жінок — є тільки хворі.

Вона окинула вагон суворим поглядом, та ніхто не озвався. Огрядний парубійко квапливо вхопив шклянку і заховав його під ковдру. Шарль міцно стиснув руку своєї подруги. Досить було гукнути, сказати: „Мені, мені хочеться“. Медсестра нагнулася, взяла шклянку і підняла її. Вона сяяла на сонці, наповнена гарною жовтявою і пінявою рідиною. Медсестра підійшла до дверей і вихилилася надвір; Шарль побачив її тінь на стіні й підняту руку, яка вирізнялася у світляному прямокутнику. Вона перехилила шклянку, і звідти виллялася тінь сяйливої рідини.

— Пані, — почувся кволий голос.

— Ага, — сказала вона, — ви теж зважилися! Йду.

Вони здадуться одне за одним. Жінки триматимуться довше од чоловіків. Вони засмердять своїх сусідок; чи насміляться після цього вони розмовляти з ними? „Покидьки“, — подумалося йому. Він почув, як на підлозі почали вовтузитися; соромливі тихенькі поклики залунали з усіх боків. Серед них Шарль упізнав жіночі голоси.