Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Ще одна кав'ярня. Матьє дивився на цих гарних смаглявих чоловіків, таких вгодованих, таких сповнених гідности, й почувався відірваним од них. О праву руч од них було казіно, о ліву — пошта, позаду було море; і все те, Франція, Еспанія, Італія, було наче лампи, які незабаром для них погаснуть. Вони тут, всі вони ще тут, а війна усього лиш примара. Я примара, подумалося йому. Вони стануть лейтенантами, капітанами, спатимуть у своїх ліжках, голитимуться щодня, а потім багато хто зуміє влаштуватися в запіллі. Він не засуджував їх. Чом би їм так не вчинити? З солідарности із тими, хто йде на бійню? От я іду на ту бійню. І не вимагаю ніякої солідарности. А чому йду я туди? — раптом подумалося йому. „Уважайте!“ — заточившись, крикнув Філіп. Потім нагнувся, щоб підняти свою валізку; високий чолов'яга у стоптаних черевиках навіть не обернувся. „Тварюка!“ — пробурмотів Філіп. Він стояв навпроти кав'ярні й розлючено дивився на людей. Та ніхто й не помітив тієї оказії. Якась дитина плакала, мати втирала їй очі хустинкою. Біля сусіднього столу за шклянками з апельсиновим соком сиділо троє зморених чоловіків. Не такі вже вони й невинні, подумав Філіп, окидаючи натовп безжалісним поглядом. Чому вони йдуть на війну? Їм варто лише сказати „ні“. Авто їхало собі. Потонувши у подушках сидіння, Даладьє смоктав згаслу сигару і дивився на перехожих. Йому страх як не хотілося їхати до Лондона, тут не було аперитиву, розтовстієш мов той кабан, якась простоволоса жінка реготалася, він подумав: „Таж вони нічого не тямлять“ і понурив голову. Філіп подумав: „Їх посилають на бійню, а вони нічого не тямлять. До війни вони ставляться покірно, мов до недуги. Та війна — це не хвороба, — люто думав він. — Це нестерпне лихо, бо воно передається від людини до людини“. Матьє пхнув дверцята. „Я зустрічаю друга“, — сказав він доглядачеві на пероні. Вокзал зяяв, пустельний і мовчазний, мов цвинтар. Чому я йду на війну? Він вмостився на зеленій лавці. Будуть такі, хто відмовиться туди йти. Та це не моє діло. Відмовитися, скласти руки або ж утікати до Швайцарії. Навіщо? Не втямлю цього. То не моє діло. І війна в Еспанії теж не була моїм ділом. І комуністична партія. Але що ж є моїм ділом? — з якоюсь тривогою поспитався він сам себе. Блищали рейки, потяг прибуде з лівого боку. Ліворуч, при самісінькому кінці, там, де змикалися рейки, мерехтіло те озерце, то був Тулон, Марсель, Пор-Бу, Еспанія. Безглузда, нічим невиправдана війна, Жак сказав, що її наперед програли. Війна — це хвороба, подумалося йому, моє діло — витерпіти її як хворобу. Просто так. Задля чистоти. Я буду мужнім хворим, от і все. Навіщо воювати? Я не схвалюю цієї війни. Але чому не воювати? Моя шкура не варта того, щоб її рятувати. Ось, подумав він, ось у чім справа: мною керують. Я на службі». І залишили йому лише печальний стоїцизм службовців, які все терплять, бідність, недуги і війну, з поваги до себе самих. Він усміхнувся і сказав собі: «А я навіть себе не поважаю». Страдник, їм потрібен страдник, подумав Філіп. Він плив, купався в утомі, це не було неприємно, та цьому слід було піддатися; просто він не дуже добре бачив, дві віконниці ліворуч і праворуч затуляли йому вулицю. Юрма стискала його, люди виходили з усіх дверей, дітлахи гасали в нього під ногами, обличчя мружилися від сонця, пропливали над ним і під ним, завжди те саме обличчя, хитливе обличчя, що киває назад і вперед, так-так-так. Так, ми згодні з цими жебрацькими зарплатнями, так, підемо на війну, так, відпустимо на війну своїх чоловіків, так, стоятимемо у чергах по хліб, тримаючи на руках дітей. Натовп; це був натовп, величезна мовчазна згода. А якщо їм пояснити, то вони намнуть тобі шию, подумав Філіп, відчуваючи, як палає його щока, затопчуть тебе, волаючи «так». Він дивився на ці мертві обличчя, вимірював своє безсилля: їм нічого не можна казати, їм потрібен страдник. Той, хто зіпнеться навшпиньки і заволає: «НІ». Вони кинуться на нього й роздеруть його на клапті. Та ця кров, пролита ними і для них, надасть їм нової потуги; дух страдника поселиться в них, вони піднімуть голови, вони не мружитимуться, і рокіт відмови покотиться натовпом із краю в край, мов грім. Я цей мученик, подумалося йому. Втіха катованого охопила його, невимовна втіха; голова його схилилася, він впустив свою валізку, впав на коліна, охоплений всесвітньою згодою.

— Вітаю, — гукнув Матьє.

Ґомес біг до нього, на ньому не було кашкета, і, як завжди, він був гарний. Якась імла увіччю, він закліпав повіками, де я? Над ним лунали голоси: «Що з ним таке? Він зомлів, яка ваша адреса?» Над ним схилилося чиєсь обличчя, це була якась баба, вона що, вкусить мене зараз? Ваша адреса! Матьє і Ґомес, регочучи, дивилися одне на одного, ваша адреса, ВАША АДРЕСА, він зробив відчайдушне зусилля й підвівся. Потім усміхнувся і сказав: