Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Нічого, пані, це від спеки. Я мешкаю недалечко, зараз піду додому.

— Треба провести його, — сказав хтось позаду, — він сам не дійде, — й голос той згубився в шелесті листя: — Так, так, ТАК, треба його провести, треба провести.

— Облиште мене, облиште! — закричав він. — Не чіпайте мене! Ні! Ні! Ні! НІ!

Він глянув у їхні обличчя, глянув у їхні зморені, ошелешені очі й крикнув: «Ні!» Ні війні, ні генералам, ні бездушним матерям, ні Зезеті й Морісові, ні, дайте мені спокій. Вони розступилися, й він побіг, мов на олив'яних підошвах. Він гнав, гнав, хтось поклав йому руку на плече, й він мало не розплакався. Це був молодик з вусиками, він простягав йому валізку.

— Ви забулися свою валізку, — посміхаючись, сказав він.

Марроканець зненацька зупинився: він угледів гадюку, яку прийняв було за суху галузку. Маленька гадюка; треба камінець, щоб розтрощити їй голову. Та гадюка раптом звинулася, пронизала землю брунатною блискавицею і щезла в рові. Це була щаслива прикмета. Ніщо не ворушилося за муром. Я повернуся сюди, подумав він.

Матьє взяв Ґомеса за плечі.

— Вітаю, — сказав він. — Вітаю, полковнику!

Ґомес шляхетно й загадково усміхнувся.

— Генерал, — сказав він.

Матьє опустив руки.

— Генерал? Хутко ж у вас просуваються.

— Кадрів бракує, — не перестаючи усміхатися, відказав Ґомес. — Ви так засмагли, Матьє!

— Це засмага нероби, — збентежено сказав Матьє. — Її заробляєш на пляжі задарма.

Він шукав на Ґомесових руках, на його обличчі сліди випробувань, готовий був до будь-яких докорів сумління. Та Ґомес, жвавий і тонкий у своєму фланелевому костюмі, випнувши вузькі груди, не відразу розкривався: поки що він скидався просто на курортника.

— Куди підемо? — поспитався він.

— Пошукаємо тихий ресторанчик, — відказав Матьє. — Я мешкаю в брата з невісткою, та до них не запрошую: вони нецікаві.

— Мені хотілося б у таку місцину, де є жінки й музика, — сказав Ґомес. Він глянув на Матьє й цинічно додав: — Цілий тиждень я згаяв у родинному колі.

— Ага! — сказав Матьє. — Гаразд. Що ж, підемо в «Провансаль».

Черговий не суворо, з професійним виглядом дивився, як вони підходять. Він стояв, трохи згорбившись, поміж двома автоматичними касами для квитків; сонце багряними відблисками падало на його гвинтівку і каску. Гукнув він їх лише тоді, коли вони опинилися поруч із ним.

— А ви куди?

— В Есе-ле-Нансі, — відказав Моріс.

— Вийдіть з вокзалу, сядьте на трамвай о ліву руч і вийдете на кінцевій зупинці.

Вони вийшли. Це був понурий майдан, який зазвичай буває перед вокзалом, з кав'ярнями й готелями. В небі курівся дим.

— Треба було б трохи розім'яти ноги, — зітхнувши, сказав Дорньє.

Моріс підняв голову і, мружачись, усміхнувся.

— Трамвая й близько нема, — сказав Бебер.

Якась жінка приязно глянула на них.

— Він ще не прийшов! Куди вам їхати?

— В Есе-ле-Нансі.

— Треба чекати з чверть години. Він ходить раз на двадцять хвилин.

— Можна ще хильнути по чарчині, — сказав Дорньє Морісові.

Було прохолодно, потяг ішов собі, повітря було червонясте; його тілом пробігли щасливі дрижаки, і він сіпнув за край укривала. Він погукав: «Катріно!», й вона не відповіла. Та щось торкнулося його грудей, мов пташина, й легенько пробігло до шиї; потім пташина пурхнула і раптом сіла йому на чолі. То була рука, її ніжна запахуща рука, вона ковзнула йому до носа, легенькі пальчики торкнулися вуст, йому було лоскітно. Він ухопив руку і притиснув її до губів. Рука була тепла; він ковзнув пальцями по зап'ястю і відчув, як б'ється живчик. Він заплющив очі, поцілував цю тоненьку руку, і живчик забився під його пальцями, мов пташине серденько. Вона засміялася. «Ми наче сліпі, знайомимося пальцями». Він і собі простягнув руку, він боявся завдати їй болю; він доторкнувся до залізного стержня люстерка, а потім до світлих кіс, що розметалися на укривалі, потім до скроні, далі до щоки, ніжної й повної, як і будь-яке жіноче тіло, а тоді теплі вуста вхлинули його пальці, зуби куськали їх, а тисячі голок штрикали все його тіло від стегон до потилиці; він прошепотів: «Катріно!» й подумав собі: «Ми кохаємося». Вона випустила його руку й зітхнула. Моріс дмухнув на свого кухля і здмухнув піну на підлогу, він пив; Катріна спитала: «Як називаються оті човни, де люди лежать біч-о-біч?» Моріс прикусив верхню губу, облизнув її і сказав: «Холодненьке!» «Не знаю, — сказав Шарль, — може, гондоли». — «Ні, не гондоли, та це не має значення: ми немовби в одному з тих човнів». Він узяв її за руку, вони пливли за течією, вона була його коханкою, кінозіркою зі світло-золотими кісьми, він зробився зовсім іншою людиною, він захищав її. Він сказав: «Хотів би я, щоб поїзд ніколи не зупинявся». Даніель кусав ручку, у двері постукали, й він затамував подих, невидющим поглядом утупившись у білий листок бювару. «Даніелю! — почувся голос Марсель. — Ви тут?» Він не відгукнувся; тяжка хода Марсель подаленіла, вона спускалася східцями, сходинки рипіли одна за одною; він посміхнувся, вмочив перо в чорнильницю й написав: «Любий Матьє». Зціплена рука в сутінках, рипіння пера, Філіпове обличчя виринає з тіні й рухається йому назустріч, бліде в сутінках люстра, невелика кілева хитавиця, крижане пиво булькоче в горлянці, й од нього аж подих перехоплює, поїзд із надувними шинами пробігає тридцять три метри поміж Парижем і Руаном; секунда людини, тритисячна частка секунди двадцятої години двадцять четвертого дня місяця вересня 1938 року. Утрачена секунда, що покотилася за Шарлем і Катріною в теплому полі, поміж рейками, покинута Морісом у тирсі темної й прохолодної забігайлівки, секунда, що пливе в пінявій струмині за кормою пароплава компанії «Паке», секунда, що причепилася до пера в озерці свіжого чорнила, секунда, яка мерехтить і засихає у вигинах літери М у слові «Матьє», поки перо дряпає і дере папір, поки Даладьє, потонувши в подушках сидіння, смокче згаслу цигарку і розглядає пішоходів. Йому в печінках сидів цей Лондон; він уперто переводив погляд на дверцята, щоб не бачити гидомирної мармизи Бонне і замкненого лиця того англійського ошелепка; він думав собі: «Вони нічогісінько не тямлять!» Він уздрів простоволосу жінку, яка сміялася, широко роззявивши рота. Вони байдуже дивилися на авто, двоє чи троє гукнули: «Ура!», та вони геть нічого не тямили, не розуміли, що воно везе війну і мир на Давнінґ-стріт, війну або мир, пан або пропав, ось що воно везе, це чорне авто, яке, сигналячи, котилося вулицями Лондона. Даніель писав. Капітан зупинився перед салоном першого класу, він читав на дверях: «Сьогодні о дев'ятій годині годині вечора жіноча оркестра „Бебіс“ виступить з концертом камерної музики у салоні першого класу. Люб'язно запрошуємо всіх пасажирів будь-якого класу». Він посмоктав люльку й подумав: «Надто вже вона худа». І саме цієї миті він відчув теплий запах, почув тихе лопотіння крил, то була Мод, він обернувся; вечірнє сонце в Мадриді золотило зруйнований фасад Університетського містечка; вона дивилася на нього, він ступнув до неї, марокканець повз поміж руїнами, бельгієць прицілився в нього, Мод і капітан дивилися одне на одного. Марокканець звів голову й угледів бельгійця; вони дивилися один на одного, а далі Мод сухо всміхнулася і одвела голову, бельгієць натиснув спуск, марокканець умер, капітан ступнув було до неї, та потім подумав собі: «Надто вже вона худа» й зупинився. «Клятий виродок», — сказав бельгієць. Він глянув на мертвого марокканця і повторив: «Клятий виродок!»