Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Ти лайнувся! — закричала Фейт. — Тепер ти мусиш покарати себе!

— Ні, доки ми не склали угоди. Ми ще тільки обговорюємо наш майбутній клуб. Він не заснований по-справжньому, доки ми всі не занотуємо його статуту й не підпишемося попід ним. Має бути конституція й регламент. І ти сама знаєш, що ходити на молитовні зібрання — це не погано.

— Ми каратимемо себе не лише за погані вчинки, але й за те, що шкодить татові.

— Це нікому не шкодить. Пані Еліот просто схиблена на всьому, що стосується методистів. Більше ніхто не сердиться з того, що я приходжу до них. І я завжди чемний. Запитай Джема чи пані Блайт і послухай, що вони скажуть. Я братиму до уваги їхню думку. Зараз піду принесу папір і ліхтар, і ми всі підпишемося.

П’ятнадцять хвилин потому статут було врочисто підписано на могильній плиті Єзекії Поллока, посеред якої стояв закіптюжений ліхтар Мередітів. Четверо дітей уклякли довкола нього. На біду, саме тієї миті повз проходила пані Клоу, дружина церковного старости, відтак наступного дня цілий Глен гудів від пліток, буцім пасторські діти знов улаштували молитовне змагання, яке завершили тим, що бігали одне за одним по цвинтарю з ліхтарем. Цій ілюзії, вочевидь, посприяло те, що після підписання статуту й скріплення його печаткою Карл узяв ліхтар і шаснув до меншого видолинку, щоби обстежити свій мурашник. Решта подалися додому й уклалися в ліжка.

— Гадаєш, це правда, що тато одружиться з пані Вест? — тремким голосом спитала Уна, коли вони з Фейт проказали вечірню молитву.

— Не знаю, та це було б добре, — мовила Фейт.

— Ні, — здушено відказала Уна. — Зараз вона хороша й мила. Але Мері Ванс розповідала, що мачухи люті й злі, і намовляють батька проти дітей. Вона каже, що так стається завжди й іще ніколи не було інакше.

— Я не вірю, що панна Вест чинитиме так, — ледь не скрикнула Фейт.

— Мері каже, що так чинять усі. Фейт, вона знає все про мачух — бачила їх цілі сотні, а ти жоднісінької. Вона розповіла мені таке, від чого кров холонула в жилах. Одна із мачух, яких вона знала, шмагала маленьких доньок свого чоловіка лозиною по голих плечах до крові, а тоді замикала їх на всю ніч у холодному темному льосі. Мері каже, що мачухам аж кортить робити таке.

— Я не вірю, що панна Вест виявиться така сама. Уно, ти знаєш це незгірше за мене. Вона ж подарувала мені таку гарненьку канарку. Я люблю її навіть більше, ніж Адама.

— Вони змінюються, коли стають мачухами. Мері каже, що їм геть не виходить нічого вдіяти. Хай би вона й шмагала, аби лиш не намовляла тата проти нас.

— Ти знаєш, тата нікому не вдасться намовити. Уно, не будь дурна. Я певна, ти дарма тривожишся. Можливо, якщо ми добре виховаємо себе в нашому клубі, тато й геть ні з ким не одружиться. А коли ні — я знаю, що панна Вест дуже любитиме нас.

Проте Уна не була така певна й гірко плакала, доки заснула.

Зо два тижні справи в членів виховного клубу просувалися добре. Схоже було, що він працював бездоганно. Жодного разу не знадобилося питати поради в Джема Блайта. Жодного разу пасторські діти не спричинили нових гленських пліток. Що ж до їхніх маленьких домашніх пригод, то всі четверо пильно стежили одне за одним і мужньо зносили вигадані для себе покарання — найчастіше то була добровільна відмова від пообідніх забав у п’ятницю в Долині Райдуг чи то перебування в ліжку весняними вечорами, коли всі молоді кісточки аж судомить від бажання чкурнути надвір. Якось Фейт шепотілася з однокласницею в недільній школі й прирекла себе на цілоденне мовчання. Дівчинка не мала права вимовити ні слова без нагальної потреби й успішно здолала це випробування. На лихо, саме того дня до пасторського дому зайшов пан Бейкер із того боку затоки, а Фейт відчинила йому двері. Вона ні словом не озвалася на його дружнє вітання й мовчки пішла, щоб гукнути батька з бібліотеки. Пан Бейкер дещо образився і, повернувшись додому, сказав дружині, що старша донька панотця, очевидно, відлюдькувата й нечемна, бо ж навіть не відповідає, коли до неї звертаються. Утім, цей випадок не спричинив ніяких гірших наслідків, і загалом їхні кари не шкодили ні їм самим, ані іншим. Отож усі четверо вже були самовдоволено певні, що виховувати себе геть не тяжко.

— Я думаю, скоро люди збагнуть, що ми поводимося незгірше за інших, — удоволено мовила Фейт. — Це легко, якщо тільки стати до справи з розумом.

Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока. Був холодний вітряний день; щойно минула перша весняна гроза, тож бавитися в Долині Райдуг не випадало, хоча сини панотця й сини лікаря Блайта подалися рибалити до струмка. Дощ ущух, проте з-над моря віяв різкий пронизливий східний вітер. Весна запізнювалася, попри ранні ознаки тепла, і в північнім закутку цвинтаря досі лежала брезкла купа снігу й льоду. Ліда Марш, яка принесла до пасторського дому оселедців, тремтячи, прослизнула у хвіртку. Ліда мешкала в рибальськім селищі біля гавані й батько її ось уже тридцять років надсилав місцевому панотцеві частину свого першого весняного улову. П’яниця й нехлюй, він ані разу в житті не переступив церковного порогу, проте, щороку надсилаючи рибу пасторові, як це робив іще його батько, вважав, що розплачується в такий спосіб із Вищими Силами. Інакше він не сподівався доброго улову макрелі.