Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Ліда, дрібна й худенька десятилітня дівчинка, здавалася молодшою за свій вік. Нині ж, коли вона зухвало підступила до пасторських доньок, вигляд у неї був такий, наче вона не могла зігрітися від народження. Обличчя її посиніло, блідо-блакитні очиці почервоніли й сльозилися. На ній була подерта ситцева сукенка й вовняне кашне, що ледь укривало їй плечі та груди. Вона пройшла три милі пішки від гавані боса, сльотавою напівзасніженою дорогою, тож ноги її посиніли незгірш від обличчя, проте Ліда не нарікала. Вона вже звикла до холоду й бігала боса з місяць, як більшість дітей з узбережжя. Умостившись на могильній плиті, Ліда всміхнулася до Уни й Фейт, і в очах її не знати було ані дрібки жалю до себе. Фейт і Уна весело всміхнулися у відповідь. Вони раз чи двічі бачили Ліду в рибальському селищі, куди ходили влітку із Блайтами.

— Здоров, — мовила Ліда. — Страшнючий холод, еге? Хазяїн і кицьку з дому не вижене, ге?

— Тоді чому ти не вдома? — запитала Фейт.

— Батько велів віддати вам оселедців, — мовила Ліда. Вона трусилася, кашляла й випростувала ноги, та не для того, щоб викликати співчуття. Ліда робила це інстинктивно, щоб не ставити босих ступень у мокру траву довкруж могили. Проте Фейт і Уну охопив жаль. Ліда здавалася такою змерзлою й нещасною.

— Ох, чому ти боса цього холодного вечора? — вигукнула Фейт. — У тебе, мабуть, геть замерзли ноги!

— Майже зовсім, — гордо сказала Ліда. — Страшнюче холодно було сюдою тюпати, кажу вам.

— То чого ж ти не взулася й не наділа панчіх? — озвалася Уна.

— Немає в мене. Усе до кінця зими геть порозлазилося, — байдуже мовила Ліда.

Фейт утупилася в неї, вражена. Яке страхіття! Перед нею сиділа маленька дівчинка, майже сусідка, геть змерзла цього холодного вечора без взуття та панчіх. Палка й нерозважлива Фейт думала тільки про те, як це жахливо. Умить вона скинула із себе власні панчохи й черевики.

— Ось, візьми й надінь, — сказала вона, тицяючи їх у руки спантеличеній Ліді. — Мерщій, бо застудишся. У мене є ще. Надівай.

Ліда, оговтавшись, ухопила дарунок і бляклі очиці її радісно блиснули. Звісно, вона надіне, і то якнайшвидше, доки ніхто не забрав. Ураз вона натягла панчохи на кощаві ноженята й устромила набряклі ступні в черевики Фейт.

— Дуже дякую, — мовила Ліда, — а твій татусь і та ваша баба — вони не розсердяться?

— Ні… а коли й розсердяться, то байдуже, — мовила Фейт. — Чи ти гадаєш, я можу дивитися, як люди замерзають до смерті, і не помогти? То було б зовсім неправильно, надто коли мій батько священик.

— Ти хочеш, щоб я потім їх вернула? У нас там, побіля гавані, холодно, і довго ще буде холодно, коли тут потепліє, — хитро мовила Ліда.

— Ні, звісно, залиш їх собі. Я для того й віддала їх. А в мене вдома є ще черевики й ціла гора панчіх.

Ліда хотіла була затриматися й поговорити з дівчатами про всяку всячину. Але тепер вона подумала, що ліпше буде чкурнути, доки ніхто не прийшов і не звелів їй повернути набуток, тож і почовгала геть, зникнувши в холодних сутінках тихо й непомітно, як пришла. Щойно ж пасторський дім зник із виду, вона сіла, стягла черевики та панчохи й поклала в кошик з-під оселедців. Ліда не збиралася тюпати в них сльотавим шляхом до гавані. Вони лишаться для особливих оказій. Ні в кого з її приятельок із рибальського селища не було таких розкішних чорних вовняних панчіх і ловких, майже новесеньких черевиків. Відтак Ліда постановила собі притримати їх до літа. Вона не відчувала жодних докорів сумління — у її очах сім’я панотця була страхітливо заможною; звісно ж, оті дівчата мають удома куписька взуття й панчіх. Опісля того Ліда гайнула в Глен, де цілу годину бавилася з тамтешніми халамидниками в калюжі попід крамницею пана Флегга, звідки її вигнала пані Еліот, звелівши притьмом йти додому.

— Дарма ти зробила це, Фейт, — докірливо мовила Уна, коли за Лідою слід прохолов. — Тепер тобі доведеться щодня взувати святкові черевики й вони скоро зносяться.

— Байдуже! — вигукнула Фейт, усе ще охоплена радісним усвідомленням, що вона зробила добру справу задля ближнього. — Адже це несправедливо, що в мене є дві пари взуття, а в бідолашної малої Ліди Марш немає жодної. Тепер у нас обох є, що взути. Уно, ти ж знаєш, тато сам казав у минулій проповіді, що справжнє щастя не в тім, щоб мати чи отримувати, а лише в тім, щоб віддавати. І це правда! Я ще ніколи не була така щаслива, як нині. Подумай про Ліду, котра йде додому, а її маленьким бідним ноженятам тепло й зручно.