Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Довгою стежкою Фейт дійшла до будинку — великого старомодного будинку, поза яким, немов солдати, вишикувалися осокори. На заднім ґанку з газетою сидів сам Норман Дуглас. Поряд лежав його великий пес. Із кухні, де пані Вілсон, служниця Нормана Дугласа, готувала вечерю, долинав брязкіт каструль — сильний, зумисний і лютий, бо ж Норман допіру посварився з пані Вілсон, відтак обоє перебували в кепському гуморі. Тому, коли Фейт ступила на ґанок і Норман відклав газету, мала прохачка зустрілася поглядом із навісним роздратованим чоловіком.

Як на свій копил, Норман Дуглас був доволі вродливий. Довга руда борода струмувала по його широких грудях, і пишна кучма рудого волосся, геть не посрібленого літами, буяла на масивній голові. Його високе біле чоло ще не помережали зморшки, а сині очі палали вогнем бурхливої юності. Він міг бути дуже приязний, коли хотів цього, а коли ні — ставав достеменно жахний. Нещасна Фейт, яка палко воліла знов навернути Нормана до церкви, застала його сердитим і набурмосеним.

Він не знав її й глипнув на неї неласкаво. Норманові Дугласу подобалися дівчата жваві, сміхотливі й гарячковиті. Фейт у цю мить була дуже бліда — а саме рум’янець мав украй важливе значення для її вроди. Без нього вона здавалася бляклою та плохою. Тепер же своїм вибачливим переляканим виглядом вона пробудила в душі господаря забіяку.

— А ти що за одна? Чого прийшла? — гримнув він славетним нагніваним басом.

Уперше в житті Фейт не могла відповісти. Вона й не уявляла, що Норман Дуглас виявиться такий. Натомість він розлютився ще дужче, помітивши, як їй заціпило від жаху.

— Що з тобою? — знову пророкотав він. — Хочеш сказати щось, а боїшся? Ну, що таке? Кажи вже! Чи язика проковтнула?

Сердешна Фейт не могла проказати ні слова. Її не слухався голос. Вуста затремтіли.

— На Бога, не рюмсай! — ревнув Норман. — Не зношу таких шмаркачок! Прийшла сказати щось, то кажи й грець із ним! Чи вона пришелепувата? Не дивися на мене так! Я людина! У мене немає хвоста! Що ти за одна? Що за одна, я тебе питаю?

Норманів голос відлунював, певне, аж на узбережжі. Грюкіт на кухні припинився — пані Вілсон вирячила очі й нашорошила вуха. Норман уперся величезними засмаглими ручищами в коліна і, нахилившись уперед, утупився в пополотніле, перестрашене личко Фейт. Він височів над нею, наче злий велетень із казки. Здавалося, він щомиті може проковтнути її.

— Я… Фейт… Мередіт… — ледь чутно пролебеділа вона.

— Мередіт, га? Із пасторських малих? О, я чув про вас, чув! Їздите селом на свинях і порушуєте день суботній? Спритний виводок! Ну, чого ти прийшла? Що тобі треба від старого безбожника? Я не прагну заступництва пасторів і сам не втручаюся в їхні справи. Чого ти хочеш, га?

Фейт хотіла опинитися за тисячу миль від Нормана Дугласа. Сяк-так вона зважилася просто й відверто промовити:

— Я прийшла… просити вас… ходити до церкви… і жертвувати… на платню.

Норман витріщився на неї, а тоді знову вибухнув гнівом.

— Зухвале дівчисько! Хто тебе намовив, шельмо? Хто?!

— Ніхто, — відказала сердешна Фейт.

— Брешеш! Не смій брехати! Хто тебе намовив? Авжеж не татусь — у нього заповзяття менше, ніж у дурної блохи. Та й не велить він тобі робити те, на що сам не зважиться. То хто ж? Одна з тих гленських старих дівуль, га?

— Ні… я… прийшла сама.

— За дурня мене маєш? — ревнув Норман.

— Ні, я гадала, що ви джентльмен, — просто сказала Фейт, не бажаючи надати саркастичного звучання своєму тону.

Норман аж підскочив.

— Не потикайся до чужої справи! Замовкни, щоб я ні слова більше не чув! Якби ти не була така дрібна, я показав би тобі, як носа пхати! Коли мені треба буде лікаря чи панотця, я їх покличу! А доти й знати їх не бажаю! Вшивайся звідси, шмарогузко!

Фейт «ушилася». Мов невидюща, прошкандибала вона сходами, стежиною до хвіртки й на вулицю. Утім, на півдорозі до села заціпеніння її минуло, а переляк поступився місцем пекучій люті. Здолавши бічну стежку, Фейт Мередіт упала в незнаний донині шал. Дошкульні слова Нормана Дугласа розпалили нищівний вогонь у її душі. Піти додому? Е, ні! Вона повернеться до того старого людожера й скаже йому все, що думає про нього! Він іще пошкодує! «Шмарогузка», дзуськи!

Дівчина розвернулася й несхитним кроком рушила назад. Ґанок стояв порожній, кухонні двері зачинені. Фейт удерлася на кухню, не постукавши. Норман Дуглас щойно сів вечеряти, але досі не випустив газети з рук. Фейт кинулася до нього, вихопила газету, жбурнула на підлогу й наступила на неї. Потім, розпашіла, відважно метнула йому в обличчя погляд, що вергав блискавки. У цю мить вона була такою прекрасною юною фурією, що Норман Дуглас ледь упізнав її.