Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Я чула, що дружина Лорі Джемісона хоче обійняти цю посаду, — відказала Енн. — Вони із чоловіком сумлінно ходять до церкви, відколи переїхали сюди з Лобриджа.

— То попервах, — недовірливо буркнула панна Корнелія. — Заждіть, хай мине бодай рік.

— Вона така ненадійна, ця пані Джемісон, — серйозно озвалася Сьюзен. — Раз була вмерла, а як рідня поклала її на стіл, щоб зняти мірки для труни — ожила. Бачте, пані Блайт, дорогенька, такій людині ні в чім довіряти не можна.

— Ану ж, як виявиться, що вона методистка? — докинула панна Корнелія. — Я чула, що в Лобриджі вона ходила до методистської церкви так само часто, як до пресвітеріанської. Тут я її на цьому ще не заскочила, та все одно, мабуть, не варто запрошувати пані Джемісон на посаду в недільній школі. Але так чи так, ліпше її не кривдити. Ми втрачаємо надто багато парафіян: хтось умирає, хтось на щось ображається. Онде й пані Девіс покинула церкву — ніхто не знає, чому. Вона сказала опікунам, що не пожертвує більше ні цента на платню панові Мередіту. Усі вважають, що в тім винні його діти, але я чомусь так не думаю. Я допитувала Фейт, у чому річ, та все, що вона розказала — буцім недавно пані Девіс прийшла до їхнього батька начебто в доброму гуморі, а після розмови пішла страшенно розлючена, ще й обізвала малих «урвителями».

— Урвителями, бач! — обурилася Сьюзен. — Невже вона забула, що її дядька з материного боку підозрювали в отруєнні власної жінки? Не те, щоб це було доведено, пані Блайт, дорогенька, і не варто сліпо вірити в усі чутки… Але якби то в мого дядька жінка померла без жодних на те причин, я остереглася б невинних дітей називати урвителями.

— Уся біда в тім, — пояснила панна Корнелія, — що пані Девіс жертвувала панотцеві найбільше з усіх, тож, як не крути, це величенька втрата. А коли їй удасться намовити й Дугласів проти пана Мередіта, йому доведеться поїхати.

— Вряд чи пані Девіс матиме вплив на Дугласів, — із надією припустила Сьюзен. — Родичі терпіти її не можуть.

— Та всі вони за родину стіною стоять. Зачепиш одного — зачепиш усіх. Без них ми не впораємося, це ясно. Половина платні надходить від них. Хай які вони є — та вже ж не жадібні. Норман Дуглас жертвував сотню на рік, доки ще не покинув церкви.

— А чому він її покинув? — запитала Енн.

— Сказав, що один зі старост обдурив його на продажі корови. Ось уже двадцять років він не відвідує церкви. Жінка його ходила, доки була жива, бідолашка, та він дозволяв їй жертвувати хіба цент щонеділі. Її це так принижувало. Він не був їй добрим чоловіком, хоч вона ніколи й не нарікала — та вигляд мала зацькований. Тридцять років тому Норман не побрався з тією жінкою, що хотів, а Дугласи не люблять удовольнятися другим сортом.

— Хто була та жінка?

— Еллен Вест. Вони не були заручені, але два роки повсюди ходили разом. А тоді посварилися — хтозна-чого. Мабуть, через якусь дурницю. Норман охолонути не встиг, як одружився з Естер Різ — я певна, просто щоб розізлити Еллен. Хіба не типовий чоловік? Естер, мила душенька, сили волі мала небагато, а Норман знищив і ту, що була. Надто вже покірну жінку він узяв, коли потрібував такої, що протистояла б йому. Еллен тримала б його під закаблуком, а він любив би її за це ще сильніше. Він зневажав Естер, повірте мені, бо вона у всьому йому поступалася. Я часто чула, як він казав іще замолоду: «Мені треба жінки кусливої, щоб у гарячому купана — це головне».

А пошлюбив ту, що нездатна й гусці сказати: «Киш!». Хіба не типовий чоловік? Різи всі, немов трава: ворушаться спроквола, але не живуть.

— Рассел Різ, коли женився вдруге, узяв обручку першої жінки, — згадала Сьюзен. — Це, пані Блайт, дорогенька, надмірна ощадливість, як на мене. А його брат Джон поставив собі надгробок на цвинтарі по той бік затоки. Вибив на ньому все, крім дати смерті, ходить тепер щонеділі й милується. Іншим то невелика забава, а йому, бачте, отак. Ну, але кожному своя втіха. Що ж до Нормана Дугласа — то він сутий безбожник. Наш попередній панотець спитав був у нього, чого він до церкви не ходить, а той відповів: «Жінки там потворні, пасторе — надто багато потворних жінок». Я хотіла би зайти до нього якось і сказати, пишно й урочисто: «Згадай про пекло!»

— О, Норман не вірить у пекло, — мовила панна Корнелія. — Надіюся, на смертнім ложі він збагне, як помилявся. Мері, ти зв’язала свої три дюйми; можеш півгодини погуляти з іншими дітьми.

Мері не довелося просити двічі. Вона полинула в Долину Райдуг, мов на крилах, і негайно переказала Фейт Мередіт усе, що чула про пані Девіс.