Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Джон Мередіт застої пав і знову закрокував брудною, неприбраною кімнатою. Що він міг удіяти? Адже він любив своїх дітей так само, як будь-який батько, і знав, попри зусилля пані Девіс та її однодумців, що й вони віддано люблять його. Але чи міг він подбати про них? Йому найкраще були відомі власні слабкості й вади — як і те, що діти потребували здорового й благодатного впливу доброї жінки. Та де ж її знайти? Найняти служницю означало тяжко скривдити тітку Марту. Вона ж була переконана як у власній моторності, так і в тому, що вміє робити все потрібне для нього й дітей. Ні, він не міг образити сердешну стареньку, що була така добра до них. Як вона любила Сесілію! І Сесілія наполягала, щоб він тактовно ставився до тітки Марти. Аж раптом пан Мередіт пригадав, як тітка Марта була натякнула, що слід йому знов одружитися. Мабуть, нова паніматка не викликала б у неї такого обурення, як служниця. Але марно про це й думати — він не кохав і не міг покохати жодної жінки, окрім Сесілії. То що ж лишається? Зненацька пастор надумав піти в Інглсайд і порадитися з пані Блайт. Вона була однією з тих нечисленних жінок, у товаристві яких він ніколи не почувався сором’язливим чи недорікуватим. До неї він завжди ходив по розраду й підтримку. Можливо, і тепер вона могла б запропонувати йому якийсь вихід. А якби й ні — пан Мередіт відчував, що після розмови з пані Девіс йому потрібне гідне, дружнє спілкування, що позбавило б його гіркого осаду в душі.

Він квапливо перевдягнувся й повечеряв не так відсторонено, як зазвичай. Уперше йому подумалося, що їхній стіл убогий, а страви геть несмачні. Мигцем поглянувши на дітей, пан Мередіт відзначив, що вони рум’яні й здорові з лиця — окрім Уни, але вона й за материного життя не була вельми дужа. Усі вони сміялися, теревенили й мали цілком щасливий вигляд. Найщасливіший був Карл, по тарілці в якого дибало двоє прекрасних павуків. Голоси в дітей були приємні, поводилися вони чемно й піклувалися одне про одного. А втім, пані Девіс заявляла, що їхня поведінка збурює всю парафію.

Пан Мередіт вийшов на вулицю, уздрів на лобридзькій дорозі лікаря й пані Блайт у бричці, і посмутнів. Отже, пані Блайт поїхала, в Інглсайд іти марно. А йому так хотілося поговорити з кимось! Тужливо розглянувшись довкола, пан Мередіт побачив, як вікна старого будинку Вестів на пагорбі засяяли в призахідних рожевих променях, наче маяк доброї надії. Раптом він пригадав сестер Вест і подумав, що залюбки послухав би глузливі судження Еллен та побачив ніжну, милу усмішку Розмарі й тихий спокій синіх її очей. «З лиця дарунок — невпинна втіха», — так написав колись Філіп Сідні [22] Філіп Сідні (1554–1586) — англійський поет єлизаветинської доби; пан Мередіт помилково вважає його віршем елегію на його смерть, що належить перу Метью Ройдона. , мовби про неї. А йому потрібна була втіха, то чого б не зайти до Вестів? Еллен запрошувала його… та ще була книжка, яку він позичив у Розмарі. Треба її повернути, доки він не забув. У нього майнув неприємний здогад, що безліч своїх книжок він позичив колись і забув повернути власникам. Цього разу так не можна було вчинити — отож пан Мередіт повернувся до бібліотеки, узяв книжку й зник у Долині Райдуг.

Якось увечері, після похорону пані Майри Мюррей із того боку затоки, панна Корнелія й Мері Ванс зайшли в Інглсайд. Було кілька тем, які панна Корнелія прагнула обговорити, щоб зняти з душі тягар. Попервах слід було, звісно, висловити думку про похорон. Цю розмову завели Сьюзен і панна Корнелія; Енн зазвичай не брала участі в таких похмурих бесідах. Вона сиділа осторонь, споглядаючи осіннє полум’я жоржин у саду і сонну рожеву гавань, забарвлену вересневими сутінками. Мері сиділа побіля неї, смиренно вимахуючи шпицями. Серце Мері Ванс було в Долині Райдуг, від якої линув веселий приглушений сміх, та панна Корнелія чіпко стежила за кожним рухом її пальців. Перш ніж іти бавитися, вона мусила зв’язати певну кількість рядів своєї панчохи. Мері в’язала, припнувши язика, проте нашорошивши вуха.

— Ніколи не бачила такої гарної небіжчиці, — замислено мовила панна Корнелія. — Майра Мюррей завжди була красунею — вона з лобридзьких Корі, а ті всі були славні на вроду.

— Я сказала їй, коли минала труну: «Бідолашна. Вигляд у тебе гарний, то я сподіваюся, на небесах тобі теж добре», — зітхнула Сьюзен. — Вона майже не змінилася. Сукня на ній була чорна, сатинова — та, що вона вбирала чотирнадцять років тому на весілля своєї доньки. Тітка веліла їй відкласти ту сукню на похорон, а Майра засміялася й каже: «Хай мене в ній поховають, але доти, тітонько, я ще нею натішуся». І вона таки дотримала слова. Майра Мюррей була не з тих, хто має звичку ховати себе живцем. Часто після того я бачила, як вона веселиться в тій сукні десь у гостях, і казала собі: «Красуня ти, Майро, і плаття це тобі личить, але, напевно, буде тобі з нього саван». Бачте, пані Еліот, моє пророцтво здійснилося.