― Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?
― Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, — мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. — Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.
― Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, — утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.
― Крім того, — вела далі панна Корнелія, — ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома — він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.
― Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, — докинула Сьюзен. — А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.
― Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, — мовила панна Корнелія. — Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв — уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.
― Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, — знову втрутилася Сьюзен.
― Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, — мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. — Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший — «Прокляніте Мероза» [2] Біблія, Книга Суддів, 5:23 (за пер. І. Огієнка).
.
— Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був — ох, і прокляли його тієї неділі добряче, — притакнула Сьюзен.
— Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, — ваговито сказала панна Корнелія. — Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться» [3] Єремії, 4:24 (за пер. І. Огієнка).
, для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів [4] Гра слів: прізвище Гілл (Hill) співзвучне з англійським словом hill — пагорб. Повна цитата з Біблії звучить так: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться, і всі згір’я хитаються».
із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.
— Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, — мовила Сьюзен. — «То скільки це у вас дітей?» — питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! — охнула я. — Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька — адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.
— У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, — поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, — а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються — та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні — так каже вчителька, — але вдома дуріють, як заманеться.
— А що ж робить тим часом пані Мередіт? — здивувалася Енн.
— Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт — удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії — то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта — так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.
Читать дальше