Едґар По - Mellonta Tauta

5 квітня. Мене мало не до смерті замучила ennui. Єдиний, з ким на борту можна спілкуватися, – то Пандіт; а він, бідолашка, нездатний говорити ні про що, лише про старожитності. Якось він цілий день переконував мене, ніби прадавні амриккани самі врядували собою! – чи чув хто коли більшу нісенітницю? – і ніби вони існували у такому собі співтоваристві, де кожен сам за себе; немов ховрахи – «степові собачки» з відомої байки. Він каже, що вони виходили з найхимернішого засновку: нібито всі люди народжуються вільними й рівними. А це ж геть-чисто суперечить принципам ранжирування, які так виразно закарбовані на всьому, що є сущого в духовному та матеріальному світі. Кожна людина «голосувала» – так це в них називалося, – тобто, інакше кажучи, втручалась у громадські справи, аж поки зрештою виявилось, що «загальні інтереси» не цікавлять нікого і що «Республіка» (так іменували те абсурдне утворення) взагалі не має уряду. Розповідають, однак, ніби першою обставиною, котра занепокоїла (хоч і кожного на свій лад) тих самовдоволених філософів, що сконструювали «Республіку», було разюче відкриття, а саме: загальне виборче право дає нагоду для шахрайських махінацій, тобто будь-яка партія, що набереться досить підлоти, аби не соромитись шахрайства, зуміє будь-коли одержати будь-яку бажану кількість голосів, причому запобігти цьому чи навіть виявити це не зможе ніхто. Варто було лише трохи замислитись над цим відкриттям, і стало очевидним, що дурисвіти обов’язково візьмуть гору; коротше, всякий республіканський уряд неминуче буде урядом дурисвітів. А тим часом філософи знай тільки ніяковіли за свою дурість – вони, мовляв, не змогли передбачити неминучість цього зла, – і тут же поринали у вигадування нових теорій: всі біди, бачте, від того, що на арену зненацька вийшла така собі добра тітонька на ім’я Чернь, яка захопила у свої руки все-все й насадила таку сваволю, у порівнянні з якою всі казкові Гоги та Магоги видаються втіленням пристойності та втіхи. Ця Чернь (до речі, іноземка), кажуть, була найпаскуднішою істотою з усіх, що коли-небудь топтали нашу землю. Величезна на зріст, нахабна, зажерлива нечупара; у неї була жовч вола, серце гієни й мозок павича. Кінець кінцем вона сконала, лопнувши від надміру власної завзятості. А все-таки й від неї знайшлася певна користь, бо користь буває од усього на світі, навіть од якої мерзоти. Чернь подала людству такий урок, що його й понині неможливо забути, – ніколи не відбігаймо від аналогій, які є в природі. Щодо республіканства, то для нього годі знайти хоч якусь аналогію в цьому світі, хіба що згадаємо «степових собачок», – виняток, який, здається, скоріше доводить те, що демократія є пречудовою формою урядування… для собак.

6 квітня. Вчора ввечері було добре видно Вегу – першу зірку сузір’я Ліри. У підзорній трубі нашого капітана Вега має центральний кут аж півградуса і дуже схожа на Сонце, коли на нього дивитись неозброєним оком у туманний день. Між іншим, хоча Вега набагато більша за Сонце, вона вельми до нього подібна – і тими «плямами», й оболонкою, і багатьма іншими деталями. Пандіт розповідає, що лише в минулому сторіччі почали нарешті здогадуватися про подвійний зв’язок, який існує між цими двома світилами. Вважалося (як не дивно!), що наша сонячна система переміщується по певній орбіті відносно якоїсь величезної зірки в центрі Галактики. Ба більше, стверджувалося, що обидва названі світила роблять повний оберт навколо цієї надзірки чи принаймні навколо центра тяжіння, спільного для всіх зірок Молочного Шляху і розташованого десь поблизу Альціони з сузір’я Плеяд, за період 117 мільйонів років! Нам, на рівні сучасних наших знань, з нашими вельми досконалими телескопічними пристроями тощо, звичайно, навіть важко осягнути підставу, на якій могла виникнути така ідея. Першим, хто став її поширювати, був якийсь Мадлер [19] Мадлер – німецький астроном Йоганн Генріх Медлер (1794–1874). . Можна припустити, що до такої навіженої гіпотези вперше його підвела тільки проста аналогія; але, ставши вже на цей шлях, Мадлер і далі повинен був би міцно триматись аналогій, розвиваючи свою гіпотезу. Він припустив, що величезна центральна зірка доконче повинна існувати; тут Мадлер був іще послідовний. Однак з погляду динаміки та центральна зірка мала б бути більшою за всі небесні тіла, що її оточують, разом узяті. Отже, могло постати запитання: «А чому її не видно?» – особливо нам, адже ми перебуваємо в середній частині зоряного скупчення, тобто там, де й розташоване те незбагненне центральне сонце, або близько від нього. Мабуть, той астроном, стикнувшися з цим питанням, став шукати рятунку в розважаннях про несвітність зірки – і тут раптом відкинув усякі аналогії. Але – хай навіть і визнав би, що центральна зірка несвітна, – як би він спромігся пояснити, чому ж її не видно під промінням незліченного сонмища яскравих сонць, що світять на неї з усіх боків? Нічого дивного, що кінець кінцем він почав обстоювати лиш одну тезу: для всіх світил, які обертаються, існує один спільний центр тяжіння; але й тут знову довелося відкинути аналогії. Наша система – це таки правда – обертається навколо спільного центра тяжіння, але обертання спричинене й об’єднане одним матеріальним тілом – Сонцем, котре своєю масою більш ніж урівноважує масу всієї решти системи. Математичне коло є крива, утворена нескінченною кількістю прямих ліній; але ж це уявлення про коло – а таке уявлення про криву ми, спираючись на земну геометрію, розглядаємо як чисто математичне, тобто суперечне практичному, – так от тільки це уявлення є насправді практичним, і тільки його ми правомочні прикласти до тих титанічних кривих, з якими маємо справу в даному разі, – принаймні уявно, – коли мислимо про нашу систему та її космічних сестер, що крутяться разом навколо якоїсь точки у центрі галактики. Хіба може найсміливіша людська уява хоча б у першому наближенні осягнути таке несказанне коло? Навряд чи буде парадоксом сказати, що навіть блискавка, якби вона вічно мчала по цьому незбагненному колу, то все-таки вічно мчала б, радше, по прямій лінії. Не можна прийняти й думку, ніби траєкторія руху нашого Сонця по такому колу – а саме так має рухатися Сонячна система при подібній орбіті – могла б хоч трішечки, але все ж помітно для людей відхилитися від прямої, – хай навіть за мільйони років; а однак тих стародавніх астрономів щось, либонь, таки примусило повірити, ніби безперечне викривлення відбулося в межах короткого відтинка астрономічної історії, – а це ж бо лиш манюсінька піщинка у вічному потоці часу, якихось дві чи три тисячі років! Отже, просто незбагненно, як вони, міркуючи таким чином, не підійшли відразу до розуміння справжнього стану речей, тобто – що відбувається подвійне обертання Сонця і Веги навколо спільного центра тяжіння!