Ґустав Майрінк - Ґолем

Він киває.

— Слухайте уважно! Я хочу щось запитати у Вас про давні часи. Якщо відповідь буде вичерпною, дам Вам гульдена, ось кладу його тут, на стіл…

— Гульден, — повторює старий і, мов шаленець, відразу заходиться крутити корбою своєї стрекотливої скриньки.

Я притримую його руку.

— Добре подумайте! Ви знали тридцять три роки тому такого собі різьбяра камей Перната?

— Гардболець! Кравець! — лепече старий, астматично задихаючись, усмішка сяє на все обличчя — він гадає, я розповів йому якийсь потішний жарт.

— Ні, не Гардболець, а Пернат!

— Перелес? — старий аж заходиться сміхом.

— Та ні — Пернат!

— Пашелес?! — він аж крекче від утіхи.

У відчаї я відмовляюся від подальших спроб щось довідатися.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — Феррі Атенштедт стоїть переді мною, схилившись у стриманому поклоні, голос його звучить прохолодно.

— Так, Ваша правда. Ми можемо при тому зіграти партію в більярд.

— Граєте на гроші, пане? Даю Вам 90 на 100 наперед.

— Гаразд, на гульден. Ви починаєте…

Його світлість бере кия, прицілюється, з гиком б’є, а тоді сердито морщиться. Я знаю ці виверти: він пустить мене до 99, а потім одним махом закінчить партію.

Мені стає дедалі цікавіше. Я йду просто до своєї мети:

— Чи не пригадуєте, шановний пане, Атанасіуса Перната, який мешкав тут, у єврейському кварталі? То було дуже давно, десь у той час, коли завалився кам'яний міст…

Чоловік у смугастій, червоно-білій лляній сорочці, з косуватими очима й дрібними золотими сережками у вухах, який сидить під стіною, читаючи газету, раптом здригається, витріщає на мене очі й хреститься.

— Пернат? Пернат? — напружено морщить чоло більярдист. — Пернат? Високий, худорлявий? Каштанове волосся, коротко стрижена, гостра борідка?

— Саме так.

— Тоді йому було десь сорок? Він мав вигляд, як… — його світлість раптом вражено зміряв мене поглядом. — А Ви часом йому не родич, шановний пане?!

Косоокий знову перехрестився.

— Я? Родич? Дивна думка… Ні, я тільки цікавлюся ним. Може, знаєте ще щось? — недбало запитую я, я самому аж серце холоне.

Феррі Атенштедт замислюється.

— Якщо не помиляюся, тоді його вважали не сповна розуму. То він стверджував ніби називається — як же? — ага, Лапондером, то видавав себе за такого Харусека…

— Нічого подібного! — нараз втручається косоокий. — Харусек, дійсно, існував. Мій батько навіть успадкував після нього 1000 флоринів.

— Хто цей чоловік? — запитав я більярдиста.

— Він річковий перевізник, поромник, називається Чамрда… Що ж стосується Перната, то я тільки пригадую чи, може, припускаю, що згодом, через багато років, він одружився з дуже вродливою, смаглявою єврейкою.

— Міріам! — мовив я сам до себе і так розхвилювався, що від тремтіння вже й грати більше не міг.

Перевізник вкотре перехрестився.

— Що це з Вами сьогодні, пане Чамрда? — здивувався більярдист.

— Перната ніколи не було! — скрикує косоокий. — Я цьому не вірю!

Я частую чоловіка коньяком, аби розговорити його.

— Є, звісно, такі, що стверджують, ніби Пернат і досі живий, — нарешті розв’язує язика перевізник. — Я таке чув… Ніби той різьбяр мешкає на Градчині.

— Де саме?

Чоловік знову хреститься.

— У тому то й річ! Він мешкає там, де жодна жива людина мешкати не може: біля муру, під останнім ліхтарем…

— Знаєте той будинок, пане… пане… Чамрда?

— Нізащо в світі туди не піду! — протестує косоокий. — За кого Ви мене маєте? Святий Ісусе, Маріє і Йосипе!

— Але ж можете мені здалеку показати туди дорогу?

— Це можу… — пробурмотів перевізник. — Якщо зачекаєте до шостої ранку. Я йтиму до ріки. Та я б Вам не радив того робити! Ще впадете в Оленяче Урочище, зламаєте собі шию і кісток не позбираєте… Пресвятая Діво Богородице!

Уранці ми вирушаємо разом. З річки дме свіжий вітер. Від хвилювання я землі не чую під ногами.

Раптом переді мною виринає знаменитий будинок на Старошкільній вулиці.

Я впізнаю кожне вікно, вигнуту ринву, ґрати, масний полиск кам'яних карнизів — усе, усе…

— Коли горів цей будинок? — запитую я косоокого. Мені шумить у вухах від надміру збудження.

— Горів? Ніколи!

— Я достеменно знаю, що горів.

— Не було такого.

— Але я знаю! Може, закладемося!

— На що?

— На один гульден.

— Домовилися! — Чамрда кличе консьєржа. — Цей будинок коли-небудь горів?

— Та де там! — сміється чоловік.

Та я все ж не йму віри.

— Уже сімдесят літ я тут живу, — запевняє консьєрж. — Кому знати, як не мені…