Ґустав Майрінк - Ґолем

Я перебирав в його скриньці ланцюжки до годинників, хрестики, гребінці-шпильки до волосся й брошки, аж раптом на очі мені потрапило сердечко з червоного каменю на вилинялій шовковій стрічці. Я зі здивуванням упізнав його: колись Ангеліна, ще маленькою дівчинкою, подарувала мені його на пам’ять біля фонтану в своєму палаці.

І миттю переді мною постала моя юність, ніби я зазирнув в окуляри «панорами» на розмальовану дитячою рукою картинку.

Я довго, дуже довго ошелешено дивився на червоне сердечко на моїй долоні.

Я сидів у мансарді, прислухаючись до потріскування ялинкової глиці, коли полум’я свічки надто близько підбиралося до гілочок.

«Може, саме тепер, цієї хвилини, старий Цвак десь у світі ставить свій ляльковий вертеп, — малював я собі в уяві, — і таємничим голосом декламує рядки улюбленого лірика Оскара Вінера:

І враз так святково стало мені на душі.

Свічки догоріли. Лише одна ще тріпотіла полум’ям. Дим клубочився під стелею комірчини.

Ніби мене торкнулася чиясь рука, я обернувся і…

На порозі стояло моє відображення. Мій двійник. У білому пальті. З короною на голові.

Мана тривала тільки одну мить.

А тоді могутнє полум’я вибило дерев’яні двері, хмара задушливого гарячого диму ввірвалася досередини.

Пожежа в будинку! Пожежа! Пожежа!

Я рвучко розчахую вікно. Видряпуюся на дах.

Здалеку вже чути пронизливий дзеленькіт пожежного загону.

Блискучі шоломи, короткі, наче рубані, команди.

Потім примарне, ритмічне, чавкотливе чмихання помпи, ніби демони води готуються до стрибка на свого смертельного ворога: вогонь.

Лускає скло, червоні язики рвуться з усіх вікон.

Униз скидають матраци — уся вулиця вистелена ними. Люди стрибають униз, покалічених забирають.

А мене охоплює нестримний, радісний екстаз, сам не знаю, чому… Волосся стає сторч…

Я кидаюся до димаря, щоб вогонь не обпалив мене, бо полум’я вже лиже мені п’яти.

Навколо димаря складений канат сажотруса.

Я розкладаю його, намотую собі на зап’ястя та ногу, як ще хлопцем колись робив на гімнастичних заняттях, і спокійно спускаюся фасадом донизу…

Проминаю одне вікно. Зазираю досередини.

Там все сліпучо освітлено.

І тоді я бачу… я бачу… усе моє тіло здригається нестримним кличем радості.

— Гіллель! Міріам! Гіллель!

Я хочу вчепитися за ґрати.

Промахуюся. Канат вислизає з рук.

Мить вишу головою униз зі схрещеними ногами поміж небом і землею.

Канат співає від ривка. Тріщать, натягуючись, волокна.

Я падаю.

Моя свідомість гасне.

Уже падаючи, хапаюся за підвіконня, але зісковзую. Нема більше за що вхопитися:

Камінь слизький.

Слизький, як кусень

сала…

— …як кусень сала!

То камінь, схожий на кусень сала.

Слова ще дзвенять мені в вухах. Я підводжуся, мушу визначити, де я.

Лежу на ліжку, мешкаю в готелі.

І звуть мене зовсім не Пернат.

Невже це все мені лише наснилося?

Ні! Таких снів не буває!

Я дивлюся на годинника: я спав заледве годину. Пів на третю…

Онде висить чужий капелюх, якого я сьогодні помилково прихопив замість свого в соборі на Градчині, коли слухав відправу.

Може, на ньому є ім’я?

Я беру до рук капелюха, читаю золоті літери на білій шовковій підкладці — чуже й водночас таке знайоме ім’я:

АНАСТАСІУС ПЕРНАТ

Від цієї миті немає мені спокою, я квапливо одягаюся й збігаю униз східцями.

— Портьє! Відчиніть! Я вийду на годинку пройтися!

— Даруйте, куди?

— До єврейського кварталу. Півняча вулиця. Чи взагалі існує така вулиця?

— Є, є… — портьє шкодливо усміхнувся. — Але єврейський квартал уже не той, що колись. Повністю перебудований..

— Пусте! Де Півняча вулиця?

Товстим пальцем портьє показав на карті:

— Ось тут, прошу.

— А шинок у Лойзичека ?

— Осьдечки, прошу.

— Дайте мені великий шмат паперу…

— Будь ласка.

Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років…

Простуючи до єврейського кварталу, я міркував:

Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гіллель! Гіллель!»