Ґустав Майрінк - Ґолем

— А Гіллель? Де він зараз?

Я намалював його обличчя, будинок і знак запитання.

Питального знаку Яромир не зрозумів, він не вмів читати, однак збагнув, куди я хилю. Він взяв сірника, ніби підкинув його вгору, а тоді спритно, наче фокусник, сховав його.

Що це мало означати? Невже Гіллель теж виїхав з міста?

Я намалював єврейську ратушу.

Глухонімий рішуче похитав головою.

— То Гіллель вже не там?

— Ні, — знову похитав галовою Яромир.

— То де він?

Знову гра з сірником.

— Він каже, що того пана нема, і ніхто не знає, де він, — утрутився двірник, який весь час з зацікавленням приглядався до нашої «розмови».

Від страху мені похололо серце. Гіллель зник! Тепер я сам, як палець, на світі… Предмети в корчмі почали розпливатися перед моїми очима.

— А Міріам?

Мої руки так тремтіли, що я довго не міг її намалювати.

— Міріам також зникла?

— Так. Також зникла. Безслідно.

Я голосно застогнав, забігав туди й сюди, аж солдати здивовано перезирнулися між собою.

Яромир спробував мене заспокоїти, намагався ще щось розповісти: поклав голову на руки, ніби спить.

Я схопився за стільницю:

— Заради Господа нашого Ісуса Христа, Міріам померла?

Яромир похитав головою і знову вдав, ніби спить.

— Міріам хворіла?

Я намалював пляшечку з ліками.

Той знову заперечно похитав головою і знову поклав чоло на руку.

Уже й розвиднилося, одна за одною гаснули газові лампи, а я усе ще не міг добитися, що намагається донести мені Яромир.

Я здався. Замислився.

Єдине, що мені зоставалося, піти з самого ранку до єврейської ратуші й там розпитати, куди могли податися Гіллель та Міріам.

Я мусив їх знайти…

Я мовчки сидів біля Яромира. Німий і глухий, які він…

Підвівши після довгого мовчання голову, я побачив, що він витинає ножицями якийсь силует.

І впізнав профіль Розіни. Він простягнув мені витинанку через стіл, затулив долонею очі й тихо заплакав…

Потім зненацька зірвався з місця і, не попрощавшись, рушив непевною ходою до дверей.

Одного дня, без жодного попередження, Шемай Гіллель зник. Дочку, мабуть, також взяв з собою, бо і її відтоді ніхто більше не бачив. Таке мені розповіли в єврейській ратуші. Ото й усе, що вдалося вивідати.

Жодного натяку, куди б вони могли податися.

У банку сказали, що мої гроші ще перебувають під судовим арештом, але з дня на день очікується дозвіл на виплату коштів.

Спадок Харусека теж ще не був належним юридичним чином оформлений. Я з жагучим нетерпінням чекав на гроші, аби витратити їх на пошуки Гіллеля та Міріам.

Я продав отих кілька камінців зі своєї кишені, а на виручені кошти винайняв дві крихітні, мебльовані, суміжні мансарди на Старошкільній вулиці, єдиній вулиці, яка уникла руйнації в єврейському кварталі.

Дивний збіг: то був той знаменитий будинок, про який ходила леґенда, буцімто в ньому якось зник Ґолем.

Я поцікавився у мешканців — здебільшого це були дрібні торговці й ремісники, — що з тих чуток про «кімнату без дверей» правда, але мене тільки висміяли. Мовляв, як можна вірити в такі нісенітниці!

Власні враження, пов'язані з леґендою, за час тривалого ув’язнення зблідли і набули обрисів давно розвіяного сну, я вбачав у них тепер лише безкровні, безживні символи, які викреслив зі своєї книги споминів.

Слова Лапондера, які я іноді чув так виразно, як тоді, коли він сидів навпроти мене в камері й промовляв до мене, утверджували мене в думці: усе, що здавалося реальною дійсністю, насправді мало б бути внутрішнім баченням…

Хіба не спливло і не зникло все, чим я колись володів? Книга Іббур , чарівні карти таро, Ангеліна і навіть давні друзі Цвак, Фрізландер і Прокоп!..

Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.

Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.

Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.

Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.

Я ще раз завітав до крихітної кав’ярні, аби запросити Яромира до себе на Різдво. Але мені сказали, що він більше не з’являвся. Засмучений, я вже хотів було податися геть, але тут до кав’ярні увійшов старий вуличний гендляр, пропонуючи на продаж антикварні дрібнички, які здебільшого нічого не вартували.