Ґустав Майрінк - Ґолем

Прага, липень

Підпис

Д-р барон фон Ляйзетретер

Земля пішла мені з-під ніг, і я на мить втратив свідомість.

До тями прийшов, сидячи на стільці, тюремний наглядач приязно поплескував мене по плечі.

Писар зберігав незворушний спокій, затягнувся понюшкою тютюну, висякався і сказав:

— Оголошення постанови затрималося аж до нині, бо Ваше ім’я починається літерою «П», вона ж в абетці стоїть ближче до кінця, — а тоді зачитав решту:

— Окрім того, постановлено довести до відома Анатасіуса Перната, різьбяра камей, що, згідно з заповітом померлого у травні студента медицини Іноценза Харусека, він успадковує третину всього майна згаданого студента. Зобов’язати А. Перната підписати цей протокол.

З тими словами писар занурив перо в чорнило й заходився щось писати. Я гадав, він за звичкою почне блеяти, але він не блеяв.

— Іноценз Харусек, — сам того не усвідомлюючи, повторив я услід за ним.

Наглядач нахилився наді мною і прошепотів на вухо:

— Незадовго до своєї смерті він приходив до мене, доктор Харусек, цікавився Вашим самопочуттям. Передавав Вам велике вітання… Тоді я, звісно, не мав права того Вам переказати. Суворо заборонено. Страшною була його смерть… Він наклав на себе руки. Доктора Харусека знайшли мертвим на могилі Аарона Вассертрума, він лежав на ній долілиць. Перед тим викопав дві глибокі ямки, перерізав собі вени й запхав руки в ті ямки. Так і стік кров’ю. Певно, стратив розум той пан Хару…

Писар з гуркотом відсунув стільця і простягнув мені перо для підпису.

Потім гордовито випростався і звелів тоном свого начальника-барона:

— Вартовий, проведіть цього чоловіка!

Як колись дуже-дуже давно, сторож у вартівні, при шаблі та в підштаниках, зняв з колін кавовий млинок. Тільки тепер він не обшукував мене, навпаки, повернув коштовні камені, гаманець з десятьма гульденами, пальто і решту дрібничок…

Я опинився на вулиці.

— Міріам! Міріам! Нарешті ми скоро побачимося! — я ледь погамував крик шаленої радості.

Була вже, мабуть, північ. Каламутний місяць, наче тьмяний мідний таріль, плив у імлі.

Під ногами чвакала грязюкою бруківка.

Я підкликав екіпаж, який в тумані скидався на скорчене доісторичне чудовисько. Ноги не слухалися, я відучився ходити, похитувався. Мої ступні стали нечулими, наче в паралізованого…

— Кучере, відвезіть мене якнайшвидше на Півнячу вулицю 7! Зрозуміли? Півняча, 7!

Проїхавши кілька метрів, екіпаж спинився.

— Півняча вулиця, вельможний пане?

— Так, але швидко!

Екіпаж трохи прокотився і знову став.

— На Бога, що тепер?!

— Півняча, кажете, вельможний пане?

— Так, так!

— На Півнячу не заїхати!

— Чом би це?

— Там усюди зірвано бруківку. У єврейському кварталі ведуться ремонтні роботи…

— То доїдьте якнайближче, тільки ж прошу Вас — швидше!

Екіпаж рвонув з місця, а тоді повагом покотився далі.

Я опустив деренчливі віконця і жадібно, на повні груди вдихнув нічне повітря.

Усе тут видавалося мені неймовірно чужим і незбагненно новим: будинки, вулиці, замкнені крамниці.

Самотній білий пес понуро прочвалав повз нас тротуаром. Я подивився йому вслід. — Як дивно! Пес! Я вже цілком забув, що на світі є такі тварини. З радощів я по-дитинячому гукнув йому: «Агов! Чого похнюпився?!»

Цікаво, що скаже на мою появу Гіллель? А Міріам?

Ще кілька хвилин, і я буду в них. Грюкатиму в двері, аж доки підніму їх з постелі…

Бо ж тепер усе гаразд, лихі часи минули!

Яке Різдво відсвяткуємо!

Цього разу я не просплю, як то було востаннє!

На мить мене скував давній страх: згадалися слова арештанта з розбійницькою пикою. Обсмалене обличчя… убивство… але ні, ні! Зусиллям волі я струсив з себе видиво. Ні, ні, цього не могло бути, не могло бути… Міріам жива! Я ж чув її голос з уст Лапондера.

Ще хвилина… ще пів… а тоді…

Екіпаж зупинився перед кучугурою уламків, зваленою купами бруківкою!

Руїни червоно осявали ліхтарі.

При світлі факелів працювала юрба копачів.

Гори сміття і шматки мурів перегороджували шлях.

Це ж тут, тут має бути Півняча вулиця?!

Я ледве міг зорієнтуватися. Саме лише руйновисько навколо.

Хіба не тут стояв будинок, у якому я мешкав?

Фасадна стіна розвалена.

Я вибрався на земляний горб: глибоко піді мною, уздовж колишнього провулку тягнувся чорний, мурований хід. Я підвів голову: наче велетенські бджолині чарунки, тісно, одні попри одних, висіли в повітрі оголені помешкання, скупо освітлені факелами й тьмяним місяцем.