Ґустав Майрінк - Ґолем

Сталося так, що я — мав на той час двадцять один рік — прокинувся одного ранку зовсім іншою людиною — без видимих на те причин. До всього, що досі любив, нараз цілковито втратив інтерес. Життя видавалося мені недолугою байкою про індіанців, яке не мало нічого спільного з реальністю; сни стали дійсністю, аподиктичною, доказовою дійсністю, розумієте: доказовою, реальною дійсністю, а реальне життя — сном, фантазією.

Усі люди, — якщо вони володіють ключем , — здатні на таке. Ключ же полягає винятково в усвідомленні уві сні форми свого «Я» , так би мовити, своєї оболонки, шкіри; воно знаходить вузьку щілинку, крізь яку прослизає свідомість поміж станом бадьорості та глибоким сном.

Тому й сказав я, що мандрую , а не бачу сни…

Прагнення безсмертя — це змагання за скіпетр у боротьбі з нашими внутрішніми голосами й примарами, а очікування на царство власного «Я» є очікуванням Месії.

Примарний Габал Ґармін, якого Ви бачили, подих кісток за каббалою, і був царем… Якщо його коронують, розірветься сув’язь, яка поєднує Ваші відчуття і розум зі світом.

Як могло так статися, що я, незважаючи на свою відірваність від життя, раптом, умить, став убивцею, запитаєте Ви? Людина, як скляна трубка, якою скочуються кольорові кульки: лише одна за життя, це стосується майже всіх… Якщо кулька червона, то людина погана , якщо жовта — добра . Якщо ж котяться дві кульки одна за одною — червона й жовта — то людина слабкодуха . Ми, укушені змієм , переживаємо впродовж одного життя усе, що випало цілій расі за весь її вік: кольорові кульки котяться одна за одною скляною трубкою, і коли скочується остання, ми стаємо пророками — свічадом Господнім…

Лапондер замовк.

Я довго не міг спромогтися на слово, так оглушила мене його промова.

— Чому ж Ви так боязко розпитували мене про мої переживання, якщо самі стоїте вище, набагато вище за мене? — нарешті озвався я.

— Помиляєтеся, — заперечив Лапондер. — Мені до Вас далеко. А запитував, бо відчував: Ви маєте ключа , володіти яким мені ще не дано…

— Я? Володію ключем? О, Господи!

— Так, Ви! І Ви дали його мені… Навряд, чи є нині в усьому світі людина щасливіша за мене!

З коридору долинув шум, брязнув засув. Лапондер на те не зважав:

— Гермафродит був ключем. Тепер я певний цього. І вже тому радий, що йдуть за мною, бо скоро буду біля мети…

Сльози застилали мені очі, я бачив обличчя Лапондера, наче крізь паволоку, і вчував усмішку в його голосі.

— А тепер бувайте здорові, пане Пернат! І пам’ятайте: те, що завтра висітиме на шибениці, лише мій одяг. Ви відкрили мені найпрекрасніше, те останнє, чого я ще не знав. Я йду, мов на весілля… — Лапондер підвівся і рушив услід за наглядачем. — Це тісно пов’язано з убивством, — були його останні слова. Я не до кінця їх зрозумів.

Відтоді, тільки-но на небі з’являвся повний місяць, мені примарювалося сонне обличчя Лапондера на посірілому простирадлі.

Кілька днів після того, як його забрали, з подвір’я, де відбувалися страти, чулося гупання та скреготання, іноді аж до світанку.

Я здогадувався, що це означає, і годинами сидів на лежанці, затискаючи у відчаї вуха.

Минали місяці. По пожухлому мізерному листячку на дереві в тюремному подвір’ї, я бачив, як спливає літо; від мурів віяло вогкою пліснявою.

Щоразу під час прогулянки дивлячись на помираюче дерево і врослий у його кору образ Богородиці, я мимоволі порівнював його з собою, з тим, як образ Лапондера глибоко вкарбувався у моє єство. Гладеньке обличчя Будди з дивною, незгасною усмішкою скрізь супроводжувало мене.

Лише один-єдиний раз, у вересні, мене викликав слідчий і недовірливо запитав, як я можу пояснити свої слова, сказані біля віконця банку, мовляв, терміново від’їжджаю, і чому за кілька годин до арешту поводився так неспокійно, навіть сховав усі свої коштовні камені.

На відповідь, що я мав намір накласти на себе руки, клерк за конторкою знову глузливо заблеяв.

Досі я сам перебував у камері й спокійно міг віддаватися на поталу своїм думкам та смуткові за Харусеком, який — я відчував — уже помер, за Лапондером, за Міріам…

Потім з’явилися нові арештанти. Злодійкуваті комівояжери з пожмаканими від утоми обличчями, череваті банківські касири — сирітки , назвав би їх Восатка, — отруювали мені настрій і повітря.

Якось один з них з праведним обуренням розповідав про скоєне не так давно в місті вбивство на сексуальному ґрунті. На щастя, злочинця відразу впіймали й довго з ним не панькалися.