Ґустав Майрінк - Ґолем

Я не зрозумів:

— Зернами піклуватимуться мої пращури?

— Ви мусите сприймати пережите до певної міри символічно, — вів далі Лапондер. — Коло людей навколо Вас, які сяяли блакитним промінням, — це ланцюг успадкованих «Я», його тягне все своє життя кожний, народжений матір’ю. Душа не є чимось «окремішнім», вона лише має стати такою, і тоді це називатиметься «безсмертям». Ваша душа ще складена з багатьох «Я» — як мурашина спільнота з численних мурашок. Ви носите в собі часточки душ тисяч і тисяч предків, очільників Вашого роду. Це стосується усіх живих істот. Як могло б курча, вилуплене з яйця в інкубаторі, відразу по народженні знати, який йому шукати харч, якби не закладений у ньому досвід мільйонів років? Наявність інстинктів свідчить про присутність предків у нашому тілі й душі… Але, даруйте, я не хотів Вас перебивати…

Я розповів йому геть усе. Навіть те, що казала Міріам про Гермафродита .

Замовкнувши й звівши на співрозмовника очі, я зауважив, що Лапондер побілів, немов стіна; по щоках йому котилися сльози.

Я підхопився з лежанки, удаючи, ніби нічого не помітив, і почав ходити туди й сюди камерою, вичікуючи, доки він заспокоїться.

Потім сів навпроти Лапондера і прикликав на допомогу все своє красномовство, аби переконати його в невідкладній необхідності звернути увагу суддів на його хворобливий душевний стан.

— Якби ж то Ви хоч в убивстві не зізнавалися! — скрушно вигукнув я.

— Я не міг інакше! Вони зверталися до мого сумління! — наївно пробурмотів мій сусід.

— Вважаєте брехню більшим злочином, аніж наругу над людиною? — вражено запитав я.

— Загалом, мабуть, ні… У моєму ж випадку — без сумніву… Ось дивіться: коли слідчий запитав, чи я зізнаюся у скоєному, я мав сили сказати правду. Отже, я мав вибір: брехати чи не брехати. Коли ж я скоїв убивство — не буду вдаватися у подробиці, то було так жахливо, що я й згадувати не хочу… Скоюючи вбивство, вибору я не мав. Навіть якби був при ясній свідомості, то й тоді б не мав вибору. Щось, про присутність чого я й не підозрював, нараз прокинувшись у мені, було сильнішим за мене. Гадаєте, я б убив, якби мав вибір? Та ніколи… навіть найкрихітніше звірятко… А тепер, то й зовсім не був би на таке спроможний.

Ось, припустімо, існував би закон: убивати. За невиконання — смерть, як на війні… Мені б миттю винесли смертний вирок! Бо переді мною не було б вибору… Я б просто не зміг убити. Тоді, як я убивав і ґвалтував, усе було навпаки…

— Саме тому, що зараз відчуваєте себе, немов іншою людиною, мусите докласти всіх зусиль, аби уникнути вироку! — наполягав я.

Лапондер лиш махнув рукою.

— Помиляєтесь! Судді, зі свого боку, теж мають рацію. Як вони можуть відпустити на волю таку людину, як я? Щоб завтра чи післязавтра я знову накоїв біди?

— Ні… Але Вас можуть перевести до лічниці для душевнохворих. Ось про що я мовлю!

— Якби я був душевнохворим, Ви мали б рацію, — спокійно відповів Лапондер. — Але я не хворий. Воно дуже схоже на божевілля, насправді ж щось зовсім інше, ба, протилежне. Ось послухайте й відразу мене зрозумієте… Те, що Ви мені щойно розповідали про фантома без голови… це символ, звісно. Добре подумавши, Ви легко віднайдете ключ до нього… Зі мною таке вже траплялося. Тільки я прийняв зерна. Отож я простую дорогою смерті ! Найсвятіше для мене— усвідомлення, що кожним моїм кроком править моє духовне начало, і я піду за ним сліпо, довірливо, куди б не завела мене ця дорога : на шибеницю чи на трон, до злиднів чи до багатства. Я ніколи не вагався, коли вибір був у моїх руках. Тому й не збрехав слідчому… Знаєте слова пророка Міха? «Сказано ж бо тобі, людино, що є добро і чого вимагає від тебе Господь».

Якби я збрехав, створив би причину, бо мав вибір… Скоюючи вбивство, причини я не творив, то тільки вивільнився наслідок давно закладених у мені, приспаних причин, над якими я вже не мав влади…

Отож мої руки чисті.

Зробивши мене вбивцею, моє духовне начало накликало на мене кару, а люди, скаравши мене на шибениці, відмежують мою долю від своїх доль. І я пізнаю свободу!

Я відчував, що він святий, і волосся на голові стало мені дибки від жахкого усвідомлення власної мізерності.

— Ви розповідали, що через гіпнотичне втручання якогось лікаря у Вашу свідомість надовго втратили пам’ять про свої юні роки, — вів далі Лапондер. — Це ознака — стигмат — усіх укушених змієм духовного царства . Ми маємо ніби два життя, одне пнеться понад іншим, як молода парость на старому дереві, доки настане диво пробудження. Те, що зазвичай відмежовується смертю, тут відбувається через згасання пам’яті — іноді тільки у формі несподіваного внутрішнього перевороту…