Ґустав Майрінк - Ґолем

— Запитай мене. Запитай мене.

Голос неймовірно нагадував голос Міріам.

— Міріам? Міріам? — мимоволі скрикнув я, та миттю притлумив вигук, щоб не розбудити сусіда.

Зачекав, доки його обличчя знову розслабилося уві сні, і тихенько повторив:

— Міріам? Міріам!

Уста Лапондера склалися у ледь чутне, однак виразне: «Так».

Я нахилився вухом до його рота.

За якусь мить долинув шепіт Міріам — її голос годі було сплутати з іншим, мені аж мороз пішов поза шкірою.

Я так жадібно спивав її слова, що вловлював лише сенс сказаного. Вона розповідала про своє кохання до мене й невимовне щастя від того, що ми нарешті віднайшли одне одного і відтепер ніщо не розлучить нас… Вона говорила квапливо, без умовку, як людина, яка боїться, аби її не урвали, заповнюючи кожну секунду…

Потім голос почав затинатися, аж доки завмер.

— Міріам? — покликав я, затамувавши подих і тремтячи зі страху. — Міріам, ти померла?

Відповіді довго не було.

А тоді… ледь розбірливо:

— Ні… Я жива… Я сплю…

І все.

Я щосили прислухався.

Намарно.

Більше ані звуку.

Від хвилювання і трему в усьому тілі я мусив опертися на кант лежанки, щоб не впасти на Лапондера.

Видиво було неймовірно реальним, я, справді, ніби бачив перед собою сонну Міріам і ледве стримався, щоб не припасти поцілунком до уст убивці.

— Генох! Генох! [7] Генох — син Каїна; ім’я перекладається: той, що не побачить смерті; юдейський пророк. — раптом почув я лепетання Лапондера, а потім дедалі виразніше: — Генох! Генох!

Я відразу впізнав Гіллеля.

— Це ти, Гіллелю?

Мовчання.

Я згадав, як десь читав, ніби можна спонукати сплячого до розмови, запитуючи його не у вухо, а спрямовуючи думки до нервового сплетіння у ямці під грудьми. Так і зробив.

— Гіллелю?

— Я чую тебе!

— Міріам здорова? Ти все знаєш? — заторохтів я.

— Так. Я усе знаю. Давно знав… Не турбуйся, Геноху, і не бійся!

— Зможеш мені пробачити, Гіллелю?

— Я ж сказав, покинь турботи!

— Ми скоро побачимося? — я боявся, що не розберу відповіді, бо вже попередня фраза прозвучала ледь чутно, ніби не мовив її Гіллель, а видихнув.

— Сподіваюся. Я чекатиму на тебе… якщо зможу… потім мушу податися… до країни…

— Куди? До якої країни? — я майже ліг на Лапондера. — До якої країни? Якої країни?

— Ґад… на південь від Палестини…

Голос згас.

Сотні думок хаотично нуртували в моїй голові. Чому він називає мене Генохом? Цвак, Яромир, годинник, Фрізландер, Ангеліна, Харусек…

— Бувайте здорові й згадуйте про мене іноді, — раптом голосно й виразно зірвалося з уст убивці. Цього разу голосом Харусека, але ніби я сам це сказав.

Я згадав: то була остання фраза з листа Харусека…

На обличчя Лапондера сповзла темрява. Кружало місячного світла перемістилося на край сінника. За якусь чверть години воно й зовсім зникне з камери.

Я запитував знову й знову, але відповіді більше не дочекався.

Убивця лежав непорушно з заплющеними очима, наче мрець.

Я нещадно докоряв собі, що всі ці дні сприймав Лапондера лише як злочинця і не бачив у ньому людини.

Після усього, що я щойно зазнав, ясно було: він сновида — істота, яка піддається впливу місяця.

Можливо, він скоїв свій злочин у несвідомому стані. Напевно так і було…

Тепер, коли вже заповідалося на розвидень, закляклість на його обличчі зм’якла, поступившись місцем блаженному супокою.

Не може так спокійно спати людина, яка має на сумлінні вбивство, сказав я собі.

Я не міг дочекатися його пробудження.

Чи знає він, що відбувалося?

Нарешті Лапондер розтулив повіки, зустрівся поглядом зі мною і відвів очі.

Я кинувся до нього, схопив його за руку.

— Даруйте мені, пане Лапондер, що я досі так неприязно ставився до Вас! Було так незвично…

— Можу Вас запевнити, я чудово розумію, — жваво урвав він мене на півслові, — як неприємно, мабуть, перебувати поряд з убивцею…

— Не кажіть більше про це, — попросив я. — Нинішньої ночі так багато всього вирувало в моїй голові, я ніяк не позбудуся думки, що Ви, можливо… — я не міг підібрати слова.

— Маєте мене за хворого… — прийшов Лапондер мені на допомогу.

Я ствердно кивнув головою.

— Є певні ознаки, які вказують на це. Я… я… чи можна запитати Вас навпростець, пане Лапондер?

— Так, прошу…

— Це звучатиме трохи дивно… але… що Вам снилося уночі?

Чоловік похитав, усміхаючись, головою:

— Мені ніколи нічого не сниться.

— Але ви розмовляли вві сні!