Ґустав Майрінк - Ґолем

Минулого тижня мені офіційно повідомили в суді, що я єдиний спадкоємець Вассертрума.

Не варто, мабуть, запевняти Вас, пане Пернат, що я й пальцем жодного крейцера не торкнуся. Не дочекається він… там … моєї підтримки…

Будинки, які належали йому, я продав з аукціону, усі речі, яких він торкався, спалю, а третина грошей та коштовностей після моєї смерті відійде Вам…

Я вже бачу, як Ви зриваєтеся на рівні ноги й протестуєте… Можу Вас заспокоїти: ці гроші — Ваша законна власність з відсотками й відсотками на відсотки. Я давно вже знав, що Вассертрум розорив Вашого батька, та лише тепер маю змогу довести це документально.

Іншу третину розподілю між дванадцятьма членами батальйону , які особисто ще пам’ятають доктора Гульберта. Я хочу, аби кожен з них розбагатів і вдостоївся доступу до Празького високого товариства .

Останню третину розділимо між сімома вбивцями, яких повинні звільнити за браком доказів їхньої провини. Це я мушу зробити, аби запобігти вчиненню суспільного злочину.

Ото й усе.

А тепер, мій дорогий, любий друже, бувайте здорові й хоч іноді згадуйте щиро Вашого, вдячного

Іноценза Харусека».

Глибоко вражений, я відклав листа. Я не міг навіть радіти звістці про своє недалеке звільнення.

Харусек! Бідолаха! Наче брат, турбувався він про мою долю. Вдячний лише за те, що колись я подарував йому 100 флоринів. Якби ж я ще хоч раз зміг потиснути йому руку!

Чуття підказувало мені: так, він має рацію, цього ніколи вже не станеться.

Я уявив його собі: гарячково-блискучі очі, кістляві плечі сухотника, високе, шляхетне чоло.

Хтозна, можливо, усе пішло б інакше, якби цьому зів’ялому життю вчасно простягнули руку помочі.

Я ще раз перечитав листа.

Скільки логіки було в божевіллі Харусека! Та чи божевільний він?

Мені стало соромно, що я, хай навіть на мить, допустив собі таку думку. Хіба натяки не достатньо промовисті? Він такий самий, як Гіллель, як Міріам, як я, зрештою, він — людина, якою володіє власна душа, веде через загрозливі провалля та ущелини життя до засніжених верховин землі обітованої.

Чи не був він з усіма своїми помислами, спрямованими на вбивство, чистішим за тих, хто з погордою до інших похвалявся виконанням завчених приписів невідомого, містичного пророка?

Він дотримався заповіді, продиктованої могутнім інстинктом, не думаючи про винагороду ні на цьому, ані на тому світі.

Хіба не було те, що він зробив, найблагочестивішим виконанням обов’язку в найглибшому сенсі цього слова?

Боягузливий, підступний, кровожерний… складна злочинна натура з хворою уявою , — я достоту ніби чув присуд юрби, яка зазирала йому в душу, присвічуючи підсліпуватими ліхтарнями; тієї запіненої люттю юрби, якій ніколи не збагнути, що отруйний осінній крокус у тисячі разів прекрасніший, аніж корисна зелена цибуля…

Знову заскреготів засув, і я почув, як до камери ввіпхнули новачка.

Я навіть не обернувся, усе ще перебуваючи під враженням прочитаного.

Жодного слова про Ангеліну чи Гіллеля…

Воно й не дивно: Харусек, вочевидь, писав у поспіху, це помітно з почерку…

Чи не передадуть мені ще одного листа від нього?

У глибині душі я леліяв сподівання на наступний день, коли нас виведуть на спільну прогулянку у подвір’я в’язниці. Комусь з батальйону найлегше було саме там тицьнути мені в руку цидулку.

Тихий голос налякав мене, вихопивши з задуми.

— Чи дозволите, пане, відрекомендуватися? Мене звуть Лапондер. Амадеус Лапондер.

Я обернувся.

Невисокий, худорлявий, ще доволі молодий чоловік у вишуканому одязі, тільки без капелюха, як і всі арештанти слідчої тюрми, поштиво мені вклонився.

Він був гладко поголеним, мов актор, а його великі, блискучі, світло-зелені очі мигдалевої форми мали у собі щось дивне, ніби дивилися просто на мене, та водночас кудись повз мене. Була в них… порожнеча.

Я пробурмотів своє ім’я, вклонився у відповідь і вже хотів було знову відвернутися, однак ніяк не міг відірвати погляду від того чоловіка, який так моторошно подіяв на мене своєю застиглою усмішкою, підняті догори кутики вуст, здавалося, назавжди закаменіли на його обличчі.

Гладенькою, прозорою шкірою, дівочим тонким носиком з ніжними ніздрями, він був схожий на статую китайського Будди з рожевого кварцу.

— Амадеус Лапондер, Амадеус Лапондер, — водно я повторював сам до себе. — Який злочин він міг вчинити?

— Ви вже були на допиті? — поцікавився я за якийсь час.