Ґустав Майрінк - Ґолем

Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.

Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом…

То це Півняча вулиця?

Анітрохи не схожа на ту, що я бачив у сні!

Усуціль нові будинки.

Уже за хвилину я сидів у Лойзичека . Доволі тиха й чистенька кав’ярня.

Углибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком з мого сну.

— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.

— Коньяк, будь ласка. Дякую… О, перепрошую, панночко!

— Я Вас слухаю…

— Хто власник цього закладу?

— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан…

Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі…

Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.

— Панночко!

— Прошу?

— Коли завалився кам’яний міст через Влатву?

— Тридцять три роки тому…

«Гм… тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.

— Панночко!

— Слухаю Вас?

— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся…

— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні… Але постривайте… Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого Вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?

Я глянув у той бік, куди показувала дівчина.

Старий, стрункий, сивий чоловік стоїть, прихилившись до дзеркала, натирає крейдою кий. Втомлене, однак дивовижно шляхетне обличчя. Кого він мені нагадує?

— Як він називається?

Кельнерка стоїть, опершись ліктем на стіл, облизує олівця, знову й знову пише своє ім'я на мармуровій стільниці, щоразу швидко стираючи його мокрим пальцем. При цьому кидає на мене більш чи менш палкі погляди — як вже вдасться… Звісно, зводить угору брови, щоб додати собі загадковості.

— Як звуть більярдиста, панночко? — перепитую.

Я бачу, що їй любіше було б почути інше запитання. Скажімо, панночко, чому ви не носите фрак на голе тіло? Чи щось подібне… Але про це не запитую, мені не йде з голови мій сон…

— Як звуть? Як звуть? — буркає вона, надимаючи губки. — Феррі його звуть! Феррі Атенштедт.

Он як? Феррі Атенштедт… Ще один давній знайомий.

— Розкажіть мені про нього все, що знаєте, — лагідно мовлю я до кельнерки і вмить відчуваю нагальну потребу підкріпити себе коньяком. — Вас так приємно слухати (я сам собі бридкий цієї миті).

Дівиця нахиляється наді мною, її волосся лоскоче мені обличчя, і шепоче:

— Той Феррі колись був тертим калачем… Він походить зі старовинного шляхетного роду. А може, так тільки кажуть, бо він не носить бороди. Начебто був колись казково багатим. Одна руда єврейка, яка ще з юності була, ну «такою», Ви ж знаєте… — вона швидко виводила олівцем своє ім’я, — усе з нього витягнула. Гроші, я маю, звісно, на увазі… Ну, а коли він залишився без крейцера за душею, покинула його й вийшла заміж за одного поважного пана… — вона прошепотіла мені на вухо ім'я, але я його не розчув. — Той поважний пан змушений був, ясна річ, відмовитися від усіх титулів, залишив собі лише прізвище фон Деммеріх. Ось так… Однак репутації «особи» він все ж відмити не зумів. Я завжди кажу…

— Фрітці! Рахунок! — долинув голос з естради.

Я обвів поглядом кав'ярню, як раптом почув позад себе металеве цвірчання, як ото цвіркуни скрекочуть.

Я зацікавлено озирнувся і не повірив своїм очам:

Відвернувшись обличчям до стіни, з маленькою, наче цигаркова пачка, музичною скринькою у тремтячих кістлявих руках, геть поринувши в себе, сидить у кутку сліпий старець Нефталі Шафранек і крутить крихітну корбу.

Я підходжу до нього.

Майже пошепки він несміло наспівує пісеньку:

— Ви знаєте, як звуть отого старого чоловіка? — запитав я кельнера, який саме проходив повз мене.

— Ні, пане, ніхто не знає ні його, ані його імені. Він і сам його забув. Зовсім самотній на світі. Йому 110 років! Щовечора має у нас «даровану» каву.

Я схиляюся над старцем, вигукую йому на вухо: «Шафранеку!»

Діда немов блискавкою прошиває. Він щось бурмоче, напружено потирає чоло.

— Ви розумієте мене, пане Шафранек?