Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

— Віра, любов і відданість — безцінні, хай де ми знаходимо їх. Джеме, любов цього песика — справжній скарб.

Одного вечора, коли ми із Джемом розмовляли в Долині Райдуг, я запитала, чи було йому колись страшно на фронті. Джем засміявся:

— Страшно! Мені десятки разів було страшно… мене аж нудило від страху — мене, який завжди глузував з Волтера, коли той боявся чогось. Але, знаєш — на фронті він не боявся нічого. Реальність не лякала його — він страшився тільки власної уяви. Його командир сказав мені, що Волтер був найвідважнішим із солдат у його полку. Рілло, до повернення додому я НЕ УСВІДОМЛЮВАВ, що Волтер загинув. Ти не уявляєш, як мені зараз його бракує — у певнім сенсі ви вже звикли до цієї думки, але для мене вона нова. Ми з Волтером виросли разом… ми були не просто братами — ми були ДРУЗЯМИ, і тепер, у цій старенькій долині, яку ми обидва любили ще змалку, я раптом збагнув, що більше його не побачу.

Восени Джем, Карл і Джеррі повернуться до коледжу. Ширлі, мабуть, теж поїде з ними. Він надіється повернутися в липні. Нен і Ді вчителюватимуть далі. Фейт не сподівається бути вдома до вересня. Вона, певно, теж учителюватиме, бо їм із Джемом не випаде одружитися, доки він здобуде лікарський диплом. Уна Мередіт, здається, остаточно надумала пройти курс домоведення в Кінгспорті, а Гертруда виходить за свого майора й відверто щаслива — „безсоромно щаслива“, як вона каже; але я вважаю, що це прекрасно. Усі вони говорять про свої плани та сподівання — говорять серйозніше, ніж колись, із новим зацікавленням і непохитним наміром надолужити втрачений час.

„Тепер ми живемо в новому світі, — каже Джем, — і ми повинні зробити його кращим за попередній. Хтось думає, наче все вже гаразд, але насправді попереду ще багато роботи. Вона не скінчилася — вона ще навіть не почалася. Старий світ зруйновано, і ми повинні звести новий. Це триватиме багато років. На війні я бачив достатньо, щоб зрозуміти, що ми повинні створити світ, у якому війни будуть неможливі. Ми завдали прусському мілітаризму смертельної рани, але він досі не мертвий, і ідеї його ще жевріють у Німеччині. Недостатньо викорінити зі світу колишній дух — ми повинні привнести новий“.

Я нотую Джемові слова в щоденнику, щоби вертатися до них і вряди-годи черпати в них натхнення, коли я підупаду на відвазі й мені буде тяжко „не зрадити обітниці“».

Рілла закрила щоденник і легенько зітхнула. Тими днями їй нелегко було триматися. Усі рідні й друзі, здавалося, мали цілі чи наміри, довкола яких будували свої життя. Вона не мала нічого, і їй було самотньо, дуже самотньо. Джем повернувся додому — але він уже не був тим сміхотливим юним братом, що їхав на фронт у 1914 році, і в нього була Фейт. Волтер ніколи не повернеться. Навіть Джимса в неї забрали. Зненацька світ її став велетенський і порожній — точніше, він здавався велетенським і порожнім відучора, коли в одній з монреальських газет двотижневої давності вона побачила список військовослужбовців, що повернулися на батьківщину — і в ньому ім’я капітана Кеннета Форда.

Отже, Кен був удома… і навіть не написав їй, що приїздить. Він уже два тижні в Канаді, а вона не дістала від нього ані рядка. Він, певне, забув — коли мав що забувати — потиск рук… цілунок… обіцянка, узята під впливом скороминущого почуття. Усе це так безглуздо… вона повелася, немов дурне, романтичне, наївне дівчатко. Тепер вона буде мудріша — значно мудріша… і значно стриманіша… і довіку зневажатиме чоловіків.

«Мабуть, мені слід поїхати з Уною до Кінгспорта і пройти курс домоведення», — думала Рілла, стоячи при вікні й споглядаючи мереживо ніжно-смарагдових лоз винограду в Долині Райдуг, яка лежала в бузковім світлі призахідних сонячних променів. У ту мить Рілла не бачила нічого привабливого в домоведенні, проте, коли невдовзі людству належить збудувати цілий новий світ, дівчата теж мусять виконувати свою частку роботи.

У двері подзвонили, і Рілла неохоче рушила вниз. Вона повинна відчинити — удома більше нікого немає — хоч їй було неприємно навіть думати про відвідувачів. Добрівши до вхідних дверей, вона розчахнула їх. На порозі стояв офіцер — високий, із темними очима й волоссям та вузьким білим шрамом, що розтинав засмаглу щоку. На мить Рілла безтямно втупилася в нього. Хто це?

Вона, очевидячки, знала його… він видавався незбагненно своїм…

— Рілло-моя-Рілло, — мовив офіцер.

— Кен, — охнула Рілла.