Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

— Німеччина й Австрія просять миру, — сказала вона.

На кілька хвилин Рілла ошаленіла. Вона підхопилася й затанцювала вітальнею, плескаючи в долоні, плачучи й сміючись.

— Сядь, дитино, — мовила пані Клоу, якої ніщо не могло ошелешити, тож вона спромоглася уникнути незліченної кількості клопотів на своїм життєвім шляху.

— Ох, — вигукнула Рілла, — минулі чотири роки я годинами крокувала цією кімнатою в тривозі та відчаї. Дозвольте мені сьогодні пройти нею радісно. Ця мить була варта жахливих років очікування, і спогад про неї допоміг би мені пережити їх знову. Сьюзен, здіймімо прапор… і зателефонуймо всім — ми мусимо принести людям радісну звістку.

— Тепей ми їстимемо стільки цук’ю, скільки захочемо? — жваво запитав Джимс.

То був незабутній день. Звістка ширилася селом, там і тут снували схвильовані люди, багато хто з них забігав в Інглсайд. Мередіти прийшли й лишилися на вечерю; усі говорили й ніхто нікого не слухав. Кузина Софія наполягала, що Німеччині й Австрії довіряти не можна, що то все частина змови — але ніхто не зважав на її слова.

— Нинішня неділя — це винагорода за ту страшну, березневу, — мовила Сьюзен.

— Я думаю, — сказала Гертруда тихо й неквапно, звертаючись тільки до Рілли, — чи не здаватиметься нам життя бляклим і прісним, коли остаточно настане мир? Минулі чотири роки повнилися страхами й болісними сумнівами, жахливими звістками й дивовижними перемогами. Чи не стане тепер для нас повсякденне життя банальним і нецікавим? Як дивно… радісно… і нудно буде не боятися вранішніх телеграм і газет.

— Мабуть, ми боятимемося їх іще якийсь час, — мовила Рілла. — Мир не настане… не зможе настати… ще кілька тижнів. А за ці тижні може статися трагедія. Моя перша радість уже минула. Ми здобули перемогу — та, ох, якою ціною!

— Це не надто висока ціна за свободу, — тихо заперечила Гертруда. — Чи ти вважаєш інакше, Рілло?

— Ні, — прошепотіла Рілла. Подумки вона бачила білий хрест на полі битви у Франції. — Ні… якщо ті з нас, хто житиме, доведуть, що гідні цієї свободи… якщо ми «не зрадимо обітниці».

— Ми не зрадимо обітниці, — відказала Гертруда. Вона підвелася. За столом запала тиша — і в тиші цій Гертруда прочитала Волтерів вірш, славетного «Волинкаря». Коли вона закінчила, пан Мередіт теж підвівся й підняв свій келих.

— Випиймо, — проказав він, — за безмовне військо… за хлопців, які почули мелодію Дударя. Вони поклали «своє сьогодення за наше майбутнє» [107] Посилання на вислів англійського поета Джона-Максвелла Едмондза (1875–1958 pp.). . Їм належить ця перемога.

На початку листопада Джимс покинув Інглсайд. Рілла провела його плачучи, проте з легким серцем. «Пані Андерсон номер два» виявилася такою славною дівчиною, що лишалося хіба чудуватися щасливому збігу обставин, який поєднав їх із Джеймсом Андерсоном. Вона була рум’яна, синьоока й пухкенька, округла й пружна, ніби листок герані. Рілла одразу збагнула, що їй можна довірити Джимса.

— Я люблю дітей, панночко, — сердечно сказала вона. — Я звикла до них: удома в мене лишилося шестеро менших братів і сестер. Джимс — гарне хлопченя, і я мушу сказати, що ви спромоглися виростити його на диво здоровим і гарненьким. Я любитиму його, як рідного сина, панночко. А Джима я ще приструнчу. Він не ледачий, та йому потрібен той, хто наглядав би за ним і дбав про його заощадження. Ми винайняли маленьку ферму неподалік від села й житимемо там. Джим хотів залишитися в Англії, та я відмовилася. Я давно мріяла поїхати в іншу країну й завжди думала, що Канада цілком улаштувала б мене.

— Як добре, що ви житимете недалечко від нас! Ви ж дозволите Джимсові часто приходити в Інглсайд? Я дуже люблю його.

— Та звісно, панночко! Я ще не бачила милішого дитяти. Ми — Джим і я — розуміємо, що ви зробили для нього, і будемо вам удячні, скільки життя. Він приходитиме до вас, коли забажаєте, і я радо вислухаю всяку вашу пораду щодо його виховання. Я так собі думаю, він — ваша дитина більше, ніж будь-чия, і я вже влаштую так, щоб ви надалі могли робити для нього все, що захочете.

І Джимс поїхав — із блакитною супницею, але вже не в ній. А потім надійшли новини про перемир’я, і цілий Глен Святої Марії знавіснів від щастя. Того вечора в селі розклали велике багаття й спалили опудало кайзера. Хлопчаки з рибальського селища підпалили висхлу траву на дюнах і розкішне полум’я простяглося вздовж семи миль понад берегом. Рілла ж сміючись удерлася до своєї кімнати в Інглсайді.