Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Із фронту постійно надходять добрі новини. Французи й американці раз по раз змушують німців здавати позиції. Деколи мені страшно, що це не триватиме довго — після чотирьох років утрат ці успіхи видаються неправдоподібними. Проте ми не святкуємо їх. Сьюзен здіймає прапор, та ми не радіємо. Надто важкою ціною далися нам ці звістки. Ми просто вдячні, що ту ціну було сплачено не намарне.

Про Джема ще нічого невідомо. Ми сподіваємося… просто тому, що інакше не сміємо. Та іноді ми відчуваємо — хоч ніколи й не зізнаємося в цьому — що наші надії безглузді. Із плином тижнів це стається дедалі частіше. Можливо, ми так нічого й не дізнаємося. Це найжахливіша думка з усіх. Не уявляю, як Фейт може зносити це. У листах вона пише, що ні на мить не втрачає віри, але, очевидно, її охоплюють сумніви, чорні й понурі — так само, як нас усіх.

20 серпня 1918 року.

Сьогодні канадські підрозділи знову в бою. Пан Мередіт одержав телеграму, де сказано, що Карл був легко поранений і лежить у госпіталі. Немає ні слова про те, куди він дістав поранення. Це незвично, і ми всі хвилюємося. Із фронту тепер щодня надходять звістки про нові перемоги.

30 серпня 1918 року.

Мередіти одержали лист від Карла. Поранення в нього „легке“… але припало на праве око, що більше ніколи не бачитиме!

„Одного ока достатньо, щоб розглядати жуків“, — весело пише Карл. І ми знаємо, що все могло бути страшніше.

Раптом би він утратив обидва ока? Та після Карлового листа я плакала цілий день. Його прекрасні, мужні сині очі!

Єдина втіха — у тому, що він більше не піде на фронт. Карл повернеться до Глена одразу після госпіталю — перший з наших хлопців, які приїдуть додому. Коли повернеться решта?

І є один, що не повернеться ніколи. Принаймні ми вже не побачимо його, навіть якщо він буде з нами. Але, я певна, він прийде сюди — коли повернуться наші хлопці, за ними йтиме й невидиме військо полеглих. Ми не побачимо їх — але вони будуть тут!

1 вересня 1918 року.

Учора ми з мамою їздили до Шарлоттауна, дивитися кінофільм „Серця світу“. Я страшенно осоромилася — тато збиткуватиметься із цього до кінця моїх днів. Але на екрані усе було таке СПРАВЖНЄ… і я захопилася фільмом, аж забула про все на світі, окрім тих сцен, що розгорталися в мене перед очима. А одна з них, уже наприкінці, була страшенно напружена. Героїня боролася із огидним німецьким солдатом, який намагався кудись її затягти. Я знала, що в неї є ніж: вона сховала його, щоби мати напохваті — і не розуміла, чом вона не вихопить його й не прикінчить нападника. Тоді я подумала, що вона, напевно, забула… і геть утратила голову в цю драматичну мить. Я підхопилася на рівні ноги, просто поміж усіх тих: людей, і заверещала: „Ніж у тебе в панчосі! Ніж у тебе в панчосі!“

О, я таки вразила всіх! Найкумедніше, що в ту ж таки мить героїня вихопила ніж і заколола солдата!

Усі глядачі сміялися. Я отямилася й упала на своє місце, вся червона від сорому. Мама трусилася від сміху, а я образилася. Чого вона не всадовила мене назад, доки я встигла пошитися в дурні? Вона запевняє, що навіть не встигла збагнути, що діється. На щастя, у залі було темно, і навряд чи там був хтось із наших знайомих. А я вже гадала, що стаю мудрою, розважливою й жіночною! Певно, я ще нескоро зможу-таки досягнути цієї жаданої цілі.

20 вересня 1918 року.

На сході Болгарія просить миру, на Західному фронті британські війська прорвали лінію Гінденбурга, а тут, у Глені Святої Марії, маленький Брюс Мередіт здійснив прекрасний учинок — прекрасний тому, що до цього його спонукала любов. Сьогодні до нас приходила пані Мередіт і розповіла нам усе. Ми з мамою плакали, а Сьюзен пішла на кухню й заходилася гримотіти каструлями.

Брюс завжди обожнював Джема й не забував його всі ці роки. У певному розумінні він вірно чекав на нього — так само, як Понеділок. Усі ми казали йому, що Джем неодмінно повернеться. Та схоже, учора в крамниці Картера Флегга він випадково почув, як його дядько Норман бідкався, що Джем Блайт, очевидячки, згинув навіки, і ми в Інглсайді повинні облишити всяку надію. Брюс подався додому й плакав, аж доки заснув. А нині пані Мередіт бачила, як він іде із двору, сумний, але непохитний, із кошеням в оберемку. Вона згадала про це тільки згодом, коли Брюс вернувся додому заплаканий і розказав їй, тремтячи від ридань, що втопив свого Тигрика.

— Навіщо ж ти це зробив? — вигукнула пані Мередіт.