Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Під час німецької вилазки на канадському фронті — такої дрібної, що про неї не було згадано навіть в офіційних депешах — лейтенант Джеймс-Метью Блайт «був поранений і зник безвісти».

— Я думаю, це навіть гірше, ніж звістка про його смерть, — прошепотіла Рілла побілілими вустами.

— Ні, Рілло… ні. «Зник безвісти» лишає хай кволу, проте надію, — відказала Гертруда.

— Так… виснажливу, пекельну надію, що не дозволяє примиритися з найгіршим, — мовила Рілла. — Ох, панно Олівер… невже нам доведеться місяцями не знати, живий він чи ні? А що, як ми ніколи не дізнаємося? Я не витримаю… не витримаю! Волтер… а тепер Джем! Це вб’є маму… погляньте на неї, панно Олівер — і побачите. А Фейт… бідолашна Фейт, як вона переживе це?

Гертруда здригнулася. Поглянувши на картину над столом вихованки, вона відчула раптову пекучу ненависть до вічної, нескінченної усмішки Мони Лізи.

«Невже навіть тепер ти всміхатимешся?» — розпачливо подумала вона. Потім тихо відповіла:

— Ні, це не вб’є твою маму. Вона не така. До того ж, вона не вірить, що Джем загинув. Вона сподівається, і ми всі повинні робити так само. Я певна, що й Фейт сподіватиметься.

— А я не можу, — простогнала Рілла. — Джем був поранений… чи є в нього шанси вижити? Навіть якщо німці знайшли його… ми знаємо, як вони ставляться до поранених полонених. Якби ж я могла сподіватися, панно Олівер… мабуть, це помогло б мені. Але, здається, надія в мені померла. Я не можу сподіватися без підстав — а їх нема.

Та згодом, коли панна Олівер подалася до себе, а Рілла лежала в ліжку, розпачливо просячи в молитві хоч трішки сили, до неї, мов безшелесна тінь, пробралася Сьюзен і сіла поруч.

— Рілло, дорогенька, не бійся. Маленький Джем не загинув.

— О, Сьюзен, як вам удається вірити в це?

— Тому що я знаю. Послухай мене. Коли нині вранці надійшла звістка, я одразу згадала про Понеділка. Тож увечері, перемивши посуд і заклавши хліб у піч, гайнула на станцію. Понеділок сидів там, дожидаючи поїзда, терплячий, як завжди. Рілло, дорогенька, та вилазка відбулася чотири дні тому, у понеділок, і я запитала в начальника станції: «Скажіть-но, цей пес вив чи був неспокійний у понеділок увечері?» Він подумав і відповів: «Ні, не було такого». Я запитала: «Ви певні? Від вашої відповіді залежить більше, аніж ви думаєте». «Я певен, — сказав він мені. — Я тоді ніч не спав — кобила мені захворіла — а пес ваш лежав тихенько. Я почув би, якби він вив, бо двері стайні були відчинені, а його буда стоїть навпроти!» Рілло, дорогенька, він так достеменно й сказав. А ти пам’ятаєш, як те нещасне створіння вило всю ніч після битви за Курселет! І то ж він не любив Волтера так, як Джема. Чи ж міг би він спокійно спати в буді, якби Джем загинув? Ні, Рілло, дорогенька, Джем живий, ти можеш бути певна. Якби він загинув, Понеділок знав би про це, як знав про загибель Волтера, і не чекав би нових поїздів.

То було безглуздо… нелогічно… і неможливо. А проте Рілла повірила беззастережно; повірила й пані Блайт, і навіть її чоловік, удавано глузливо всміхнувшись, відчув, як розпач його заступила незбагненна впевненість. І хай яким безглуздям це здавалося, серця їхні сповнилися відвагою, і вони змогли жити далі тільки тому, що маленький песик на гленській станції віддано й непохитно чекав на свого господаря. Хай собі скептики глузують… хай недовірливо кажуть: «Це лише забобон»… але душі мешканців Інглсайду посіла віра, що Понеділок знає всю правду.

Сьюзен дуже засмутилася, коли тієї весни гарну стару інглсайдську галявину розорали й засадили картоплею. Утім, вона не перечила, хоча для цього й довелося пожертвувати її улюбленою клумбою півоній. Та коли уряд ухвалив закон про перехід на літній час, Сьюзен збунтувалася. Існувала Сила, вища за коаліційний уряд, і цій Силі Сьюзен присягала на вірність.

— Ви гадаєте, що це правильно — втручатися в лад, установлений Господом? — обурено запитала вона. Лікар Блайт незворушно мовив, що закону треба дотримуватись, отож усі інглсайдські годинники були переведені на годину вперед. Проте лікар Блайт не мав влади над маленьким будильником Сьюзен.

— Пані Блайт, дорогенька, я купила його за свої власні гроші, — рішучо сказала вона, — і він ітиме за Господнім часом, а не за борденівським.

Тож Сьюзен прокидалася й лягала спати «за Господнім часом», за ним же вона й працювала. Щоправда, варити обід, попри всі заперечення, їй доводилося «за борденівським часом» і, що ображало її найсильніше, ходити за ним до церкви. Та молитви вона проказувала за своїм годинником, і за ним годувала курей, отож на лікаря Блайта Сьюзен завжди поглядала із тріумфом. Бодай у чомусь вона взяла гору над ним.