Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

«Якби він бодай лишився в Глені, де я могла би стежити, як росте Джимс і брати його до себе, мені було б легше, — думала Рілла. — Та я чомусь певна, що вони тут не лишаться… і Джимс не матиме жодної змоги пробитися в люди. А він же, як не крути, тямуще хлоп’я — честолюбне й допитливе. Проте його батько ніколи не матиме ані цента, щоб допомогти йому здобути освіту чи розпочати справу. Джимсе, моє воєнне малятко, що ж буде з тобою?»

Тим часом Джимс нітрохи не переймався своєю долею. Він весело споглядав пустощі смугастого бурундука, що вистрибував на даху станції. Поїзд рушив; Джимс нахилився вперед, щоб востаннє глянути на бурундука, і відпустив Ріллину руку. Дівчина ж так замислилася про те, що буде із Джимсом у майбутньому, аж геть покинула стежити, що відбувається з ним у теперішньому. А відбулося те, що Джимс утратив рівновагу, сторчголов полетів уперед і впав у зарості орляку з іншого боку дощаної платформи.

Рілла скрикнула й розгубилася. Вона кинулася до сходів і собі вискочила з потяга. На щастя, він ішов не так швидко, та й Ріллі стало глузду стрибнути в напрямку руху; утім, вона незграбно впала на насип і скотилася в рівчак, увесь порослий золотушником та диким льоном.

Ніхто не бачив, що сталося; поїзд прискорився й невдовзі зник за поворотом. Оглушена, проте неушкоджена, Рілла підхопилася, вилізла з рівчака і, мов навіжена, рвонула на інший бік платформи, гадаючи, що знайде Джимса мертвим або покаліченим. Утім, Джимс, якщо не зважати на переляк і кілька синців, був цілісінький. Настрашений, він навіть не заплакав, та Рілла розридалася, виявивши, що хлопчик живий і здоровий.

— Поганий поїзд, — гидливо промовив Джимс. — І Бог поганий, — додав він, люто зиркнувши в небо.

Рілла засміялася ридаючи, і стан її почав нагадувати те, що лікар Блайт назвав би істерикою. Проте дівчина опанувала себе, перш ніж устигла віддатися їй на поталу.

— Рілло Блайт, мені за тебе соромно. Негайно заспокойся. Джимсе, не можна казати такого.

— Бог викинув мене з поїзда, — обурено правив своєї Джимс. — Хтось мене викинув. Ти не викидала. Отже, то був Бог.

— Ні. Ти впав тому, що відпустив мою руку й нахилився вперед. Я застерігала тебе. Тож ти сам винен у цьому.

Джимс глянув на неї, пересвідчився, що вона не жартує, і знову зиркнув у небо.

— Тоді вибач, Боже, — недбало відповів він.

Рілла й собі поглянула на небо. Воно їй не сподобалося: з північного заходу сунула чорна грозова хмара. Що ж їм робити? Іншого поїзда не було: додатковий дев’ятигодинний ходив лише по суботах. Чи вдасться їм дістатися до Ханни Брустер, яка жила за дві милі від станції, раніше, аніж почнеться дощ? Рілла подумала, що їй самій це було би неважко, та Джимс — то геть інше. Чи здолають його ноженята цей дальній шлях?

— Доведеться спробувати, — у відчаї мовила Рілла. — Можна зачекати тут, доки гроза мине, та що, коли дощ падатиме до ранку? І темно тут буде. А якщо ми дістанемося до Ханни, вона пустить нас на ніч.

Ханна Брустер, коли була ще Ханною Крофорд, мешкала в Глені й ходила до школи з Ріллою. Тоді вони були добрими подругами, хоча Ханна була на три роки старша. Вона дуже рано вийшла заміж і переїхала до Мілворда. За хатньою працею, дітьми й непрактичним чоловіком жилося їй нелегко, тож Ханна рідко приїздила до Глена. Рілла гостювала в неї лиш раз — невдовзі по її весіллі — та вже кілька років не зустрічалася з нею й не одержувала листів. Утім, Рілла знала, що вони із Джимсом завжди будуть бажаними гостями в домі рум’яної, добросердої, щедрої Ханни.

Першу милю вони здолали бадьоро, та друга далася важче. Дорога, якою майже не користувалися, була горбкувата й поорана глибокими коліями. Джимс так утомився, що останні чверть милі Рілла мусила нести його на руках. До дому Брустерів вона дійшла знесилена і, полегшено зітхнувши, поставила Джимса на стежку. Чорні хмари облягли небо зусібіч, із них уже падали перші важкі дощові краплі й було чути лункий гуркіт грому. Аж тут на неї чекало невтішне відкриття. Усі віконниці були закриті, а двері замкнені. Очевидно, господарів не було вдома. Рілла кинулася до невеличкої клуні. Вона теж була замкнена. І ніякого іншого сховку. Маленький вибілений будиночок не мав ні тераси, ні ґанку. Надворі майже споночіло й становище здавалося безнадійним.

— Я залізу всередину, навіть якщо доведеться розбити вікно, — рішучо сказала Рілла. — Ханна хотіла би, щоб я так учинила. Вона засмутилася би, дізнавшись, що я прийшла до неї сховатися від грози й не змогла потрапити в дім.