Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

— Обід! Ніхто не хоче обідати, Сьюзен, — панічно скрикнула пані Блайт. — О, це неймовірно… це, мабуть, поганий сон!

— Париж утрачений… Франція втрачена… війна програна, — задихано проказувала Рілла, геть утративши всяку надію, певність і віру.

— О Боже! О Боже! — стогнала Гертруда Олівер, міряючи кроками кімнату й ламаючи руки. — О… Боже!

Єдине слово… єдиний заклик, старий, як сам світ, заклик благання й болю рвався зі змучених душ людей, що зневірилися в людстві й людяності.

— Бог помей? — долинув зляканий голосок з порогу вітальні. Там стояв Джимс, рум’яний після сну, із карими, круглими від страху оченятами. — Їлло… Їлло, Бог помей?

Панна Олівер замовкла, спинившись посеред їдальні, і втупилася у Джимса, очі якого вже налилися слізьми. Рілла кинулася до нього, щоб заспокоїти, а Сьюзен підхопилася зі стільця, на який безсило впала хвилину тому.

— Ні, — палко проказала вона, зненацька знов стаючи самою собою. — Ні, Бог живий… і Ллойд-Джордж також. Ми забули про це, пані Блайт, дорогенька. Не плач, маленький Кітченере. Усе погано, та могло бути ще гірше. Британська лінія оборони на суші прорвана, таж є ще британський флот. Не забуваймо цього. Я віддихаюся й приготую перекуску, бо нам потрібно відновити сили.

Невдовзі усі вони вдали, що їдять… але тільки вдали. Той чорний день назавжди лишився в пам’яті кожного з мешканців Інглсайду. Гертруда ходила кімнатою, як усі — окрім Сьюзен, що видобула майбутню сіру солдатську шкарпетку.

— Пані Блайт, дорогенька, я мушу в’язати навіть попри неділю. Раніше мені таке й на думку не спало би, адже, хай що кажуть інші, я завжди вважала, що це порушення третьої заповіді. Але нині байдуже — я мушу в’язати, інакше я збожеволію.

— В’яжіть, якщо можете, Сьюзен, — схвильовано відповіла пані Блайт. — Я й сама в’язала б, якби могла… але не можу… не можу.

— Якби ж ми знали подробиці, — зітхнула Рілла. — Може, тоді щось додало би нам віри… якби ми лише знали все.

— Ми знаємо, що німці обстрілюють Париж, — скрушно мовила панна Олівер. — Отже, вони, очевидячки, прорвалися зусібіч і підійшли до міста впритул. Ні, ми програли війну — погляньмо у вічі фактам, як то робили інші народи в минулому. Інші нації, що воювали за справедливість, жертвували найкращих, найхоробріших своїх синів, та, попри це, зазнавали поразки. Наша буде «лиш однією неславою з дотеперішніх» [102] Цитата з вірша Дж. Г. Байрона «Лист до Августи». .

— Я не хочу здаватися просто так! — вигукнула Рілла, і бліде лице її враз узялося рум’янцем. — Я буду вірити. Ми ще не переможені — навіть якщо Німеччина захопить Францію, ми ще не переможені. Мені соромно, що я вже цілу годину впадаю у відчай. Ви більше не побачите мене такою безчинною. Я зателефоную до міста й розпитаю про все.

Утім, додзвонитися не вдалося. Телефоністка на центральній станції не могла дати раду з навалою дзвінків, що надходили з усіх куточків зворохобленої країни. Кінець-кінцем Рілла облишила марні спроби й метнулася в Долину Райдуг, уклякла там між торішніх посірілих трав у потаємному місці, де відбулася її остання розмова з Волтером, і притулилася головою до моховитого стовбура поваленого дерева. Сонце пробилося з-поза низьких чорних хмар і залило всю долину блідим золотавим сяйвом. Дзвіночки на Закоханих Деревах ніжно, уривчасто тенькали на березневому вітрі.

— Боже, дай мені сили, — прошепотіла Рілла. — Тільки сили й відваги. — Потім, молитовно склавши руки, наче дитя, вона сказала так просто, як міг би сказати Джимс: — Будь ласка, пошли нам завтра кращі новини.

Так вона довго простояла на колінах, а тоді повернулася в Інглсайд, спокійна й рішуча. Лікар Блайт прийшов додому втомлений, але задоволений, бо ж крихітний Дуглас-Дугастий-Хейг-Марвуд щасливо пришвартувався на березі часу. Гертруда досі невпинно походжала кімнатою, проте пані Блайт і Сьюзен оговталися від потрясіння, аж Сьюзен уже планувала нову лінію оборони для французьких портів над Ла-Маншем.

— Якщо ми втримаємо їх, — запевняла вона, — то врятуємо Францію. Париж не має жодного стратегічного значення.

— Ні, — різко втяла Гертруда, наче Сьюзен завдала їй особистої образи. Давній заяложений вислів «жодного стратегічного значення» за цих обставин здавався їй моторошним знущанням, жахливішим, аніж усякий розпачливий лемент.

— У Марвудів я чув, що лінію фронту прорвано, — відповів лікар Блайт, — але історія про те, що німці обстрілюють Париж, здається неправдоподібною. Навіть якщо вони прорвали лінію оборони, вони були щонайближче за п’ятдесят миль від Парижа — то як би їм удалося так швидко підтягнути до міста свою артилерію? Ні, дівчата, бодай щодо цього я не вірю новинам. Я сам зателефоную до міста й розпитаю, що діється.