Юрій Федькович - ЛЮБА-ЗГУБА

- А покажи-ко мені твою кресаню, - став він мені по часові казати, - най виджу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

- Однакі, - каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. - Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

- А ніби й я так не зробив би? - кажу.

Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

- А чули, - став Василь на парубків покликати, що в боярах були, - чули, як ми з Юрієм помінялися?

- Як там, як? - стали гуртом питати.

- От так, - каже Василь, - що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?

- Хіба що так! - стали другі парубки сміятися.

- На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.

- Ближче д' хресту, як д' Різдву, - каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [124] - О-плече, побіч (ром.). мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

- Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, - дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, [125] - В оселі, в садибі. - бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [126] - Вижниця - місто на Буковині, на кордоні з Галичиною. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, - але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, - аж гори відзиваються, таке [127] - Так сильно, так дуже, так багато. гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! - аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.

- Веселитеся, діточки, - питають, ідучи попри нас, - веселите?

- Благословіть, отче! - каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.

- А чого ж бо ти, серце? - стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: - З веселими веселися - не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті - все то Бог дав людям, не хто.

- Правда, панотче, що Бог! - утяв Василь, а сам так і повеселів. - Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б, панотець були дечого, май, [128] - Більше. сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, - такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були - не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали - так і дзвонять, сиплючись по камінню, - а Василь каже до мене:

- Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть - стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

- Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?